Марина сиділа в кімнаті на дивані та затуляла руками вуха. Але скрипучий голос Ганни Петрівни проникав навіть крізь найменші щілинки.

Здавалося, що у свекрухи в руках велика алюмінієва ложка, якою мама чоловіка шкребе по душі дівчини. І вже шкрябає по дну, виймаючи все, до останнього, спустошуючи душу дедалі більше.

Зі свекрухою Марині було вже все давно зрозуміло. Але чому чоловік, вкотре не заступився за неї і не попросив маму замовкнути? Вона ж знала, що Іван її любить! Так що ж відбувається?

Так, мама чоловіка вміла насідати. І зараз займалася своїм улюбленим заняттям: сварила невістку Марину, бо та не могла народити їй онуків.

З моменту весілля минуло вже понад два роки, а дітей у пари не було. І винна в цьому, звичайно ж, була Марина – хто ж ще! Ну, не Іван же!

Марина не сподобалася свекрусі, як кажуть, апріорі – задовго до своєї появи: улюблений синочок, звичайно ж, заслуговував на кращу долю.

І, коли наречений привів дівчину знайомитися з мамою – тата на той час вже не було – це відчулося у всьому: у її тоні, піджиманні губ та відсутності усмішок.

Але Марина була надто поглинена своєю величезною любов’ю, щоби звертати увагу на такі дрібниці. До того ж, усі знають, що добрих свекрух не буває. Майже не буває. Та й жити вони збиралися окремо від мами Івана: на той час у нареченого вже була непогана двокімнатна квартира неподалік метро.

І весілля відбулося! Набагато пізніше дівчина зрозуміла, що це було єдиним рішенням Івана, прийнятим наперекір мамі: у всьому іншому чоловік був з нею беззастережно згоден і слухав поради, розкривши рота.

До моменту одруження обидва вже перебували у цілком свідомому віці: тому рішення одружитися було не стихійним, а усвідомленим.

Молоді люди були досить привабливими, мали непогану роботу, спільні інтереси і їм було дуже добре разом. Тому гірко!

Із дітьми вирішили не затягувати: вік Марини перевалив за двадцять п’ять. Час минав, але довгоочікувані онуки для бабусі не виходили.

Так, саме онуки: пара ще могла почекати і пожити для себе – соціалістичний час, коли у тридцять п’ять років жінка вважалася застарою для народження дитини, давно минув.

Але кохана матуся чекати не хотіла.

– Ну що: ти слідкуєш за своїм циклом? – безапеляційно запитала Ганна Петрівна, яка прийшла в черговий раз у гості. – Потрібно стежити уважно!

Марина скривилася: її коробили ці безцеремонні висловлювання на свою адресу. І вихованій дівчинці з доброї родини хотілося нехай ввічливо, але відправити маму чоловіка лісом.

Але вона дуже любила свого Івана, який любив Ганну Петрівну, і не хотіла його засмучувати. До того ж, нехай так, але свекруха все ж таки виражала свою турботу!

– Не кривись: я все роблю для вашого ж блага! – не вгамовувалася мама. – Ледве не забула: я тут домовилася з одним спеціалістом – треба буде днями з’їздити.

– Навіщо? – здивувалася Марина.

– А тому, що у них величезні успіхи у покращенні народжуваності! І я там тобі привезла розторопшу – заварюй і пий! Це також може допомогти.

І дівчина пила розторопшу і ще багато різних трав, їздила по консультаціях і спеціалістах. І скрізь їй виносили один діагноз: відхилень не виявлено. Мабуть, Бог поки що не дає.

Але Ганна Петрівна була атеїсткою, і такі висловлювання її не влаштовували. До того ж вона дуже хотіла онуків: адже у всіх її подружок вони вже були! Тому заздрість жінки у цьому напрямі досягла апогею.

– У суботу їдемо до ворожки: я вже внесла аванс.

– Мамо, а до ворожки навіщо? – здивувався Іван. – Невже вона зможе наворожити нам дитину?

– Не іронізуй, будь ласка! Потрібно випробувати всі можливі способи, щоб потім себе не докоряти!

І вони всі їхали до ворожки, яка вдивлялася в кришталеву кулю і розкладала на стіл жменю різнокольорового каміння. А потім давала в пляшечці черговий настій: строго по три краплі за п’ять хвилин до сходу сонця!

Але ефекту не було. І свекруха перестала церемонитися з Мариною: призначення жінки – народжувати дітей! А невістка виявилася невзмозі це зробити.

– Ну що, дістали тебе, онученько? – запитала бабуся Марину, що прийшла в гості.

– Так, бабусю, вже дістали, – невесело посміхнулася Марина.

– А чого хочуть?

– Говорять, що онуків народити не можу.

– А ти можеш?

– Звичайно!

– А твій Іван?

І тут до Марини дійшло, що чоловік ніколи не був на перевірках і не здав жодного тесту! І вона це чомусь пропустила повз свою увагу, хоча все було очевидно і лежало на поверхні.

Мабуть її закрив очі безапеляційний тон свекрухи та її впевненість:

– У нас у родині нездужих ніколи не було! Тим більше, таких що не можуть дітей народити!

– Іване, а давай ти теж здаси тести! – запропонувала Марина того ж вечора, коли вони вже лежали в ліжку.

– А навіщо? – здивувався чоловік. – У мене все добре!

– А тепер у тебе буде документ, що це підтверджує!

– Ну, не знаю, – зам’явся Іван. – Та й навіщо?

– Так, і в мене все гаразд! Але Ганна Петрівна вважає, що саме я винна у відсутності дітей. Тому, щоб переконатися в цьому, перевірся і ти: якщо в тебе все гаразд, то й хвилюватися нема чого! Та й у мами з’являться зайві козирі. Тільки їй поки що нічого не кажи – сюрприз буде!

У словах дружини, безсумнівно, був сенс: вона була дуже розумною, його Мариночка. До того ж у мами будуть козирі. Тож Іван погодився. А сюрприз справді вдався.

Отриманий результат тесту виявився сюрпризом не тільки для мами з сином – від нього здивувалася і Марина: у взятому матеріалі відзначалося значне зменшення кількості живчиків та зниження їхньої активності!

Відсоток активності становив лише одинадцять за норми понад п’ятдесят вісім відсотків. Їхня рухливість була нижчою за десять – при нормі більше тридцяти двох відсотків.

Мало того, живчиків майже не було, вони ще ледве ворушились! І ці люди вчили її, як правильно вагітніти!

Це з вини чоловіка у них не могло бути дітей. Виходило, що Марина тут нідочого! Так, це виявилося ускладненням після того, як у дитинстві чоловік чимось нездужав.

Ну, гаразд, Іван тоді був маленьким і не дуже розумів. Але свекруха повинна була про це пам’ятати!

Марина пройшла на кухню, де син збирався пригостити маму, що прийшла в гості, чаєм, і поклала результат на стіл: ось вам довгоочікуваний сюрприз – помилуйтеся! І додала, дивлячись на свекруху:

– Тільки не кажіть мені, що Ви були не в курсі.

І з схвильованого погляду Ганни Петрівни зрозуміла, що та все знала. Так, знала, але продовжувала щодня, чомусь, образно кажучи, сварити Марину.

Але навіщо? Напевно, просто так – нудно жити без сварок! А чоловік у всьому підтримував кохану маму, хоч їй уже давно треба було закрити рота.

З Івана, що несподівано для нього виявився безплідним, злетів весь блиск. Він тупцював біля столу, смикаючи папірець – що тепер робити, було зовсім не зрозуміло: адже народити від нього Марина не зможе!

– Значить, мати не матиме онуків. І що тоді? – пазл не складався.

Думки ледве поверталися в голові: чоловік, який працює аналітиком і успішно аналізує чужі ситуації, не зміг належним чином оцінити своє становище.

– Виходить, що ми не матимемо дітей? – нарешті висунув він єдине, прийнятне рішення.

– Так, але дітей не буде тільки в тебе: я зможу народити будь-коли! А Ганна Петрівна має рацію: тобі краще підшукати іншу пару, бо я від вас йду. Так, Іване: від тебе і мами, – сказала Марина: вона перемогла з великим рахунком.

Але радості від цього не було: на її місці з’явилося складне почуття, що складається з розпачу, відчуття несправедливості і жалю через витрачений час.

А як же кохання? – Запитаєте ви. А кохання вже давно минулося. Та й помідори теж зав’яли, тому й урожаю не вийшло: адже зовсім не Марина виявилася пустоцвітом!

Дівчина пішла збирати речі. А мама з сином здивовані залишилися стояти на кухні: така, на перший погляд, невинна недуга обернулася величезною бідою.

А Марина йшла вулицею і думала, що якщо в неї народиться хлопчик, то вона буде набагато уважніше ставитися до його дитячих недуг. Ось так, Ганно Петрівно.

КІНЕЦЬ.