Я вже два роки у шлюбі, і це мій другий шлюб. Від першого шлюбу в мене є донька Настя, якій зараз 17 років. Ви навіть не можете уявити, як інколи можуть вчиняти найближчі люди.

Стосунки з моєю матір’ю завжди були непростими. Коли мені було шістнадцять років, вона вигнала мене з дому, знайшовши у мене пачку цигарок. Це був мій перший досвід, і мама була категорично проти цього. Зі сльозами на очах і зі всіма своїми речами я прийшла до своєї бабусі, де й залишилась жити.

Бабуся виховала трьох дітей: мою маму, її молодшу сестру Ніну та молодшого брата Вітю. Різниця у віці між ними становила близько п’яти років. Тітка Ніна була інвалідом першої групи, а її син також мав першу групу інвалідності. Дядько Вітя був успішним чоловіком і мав свій будівельний бізнес.

Одного разу дядько Вітя запропонував бабусі переписати на нього два будинки і ділянки по двадцять соток, обіцяючи натомість купити мені квартиру.

Бабуся погодилась і підписала необхідні документи. Однак дядько Вітя постійно відкладав покупку, щороку обіцяючи, що зробить це найближчим часом. Так минуло вісім довгих років.

Коли бабуся померла 30 грудня 2010 року, через десять днів я дізналася, що був укладений договір про моє поселення у гуртожиток, який на той момент належав дядькові Віті.

Мені довелося переїхати туди з п’ятирічною Настею, і з того часу дядько начисто забув про наше існування.

Минув рік, і дядько Вітя раптово згадав про мене. Виявилося, що йому та його дружині потрібен був хтось, хто б доглядав за тіткою Ніною. Вони умовили мене, що тітка залишить мені однокімнатну квартиру і пропише мене чи Настю в гуртожитку, щоб майно не перейшло державі.

Тітка Ніна померла на початку цього року, а її син — місяць тому. Увесь цей час я доглядала за ними, оскільки син тітки був паралізований усе своє життя.

Але, незважаючи на обіцянки, тітка так і не прописала ні мене, ні Настю. Квартиру зрештою забрав дядько Вітя.

Цей досвід навчив мене, що довіряти можна, але завжди потрібно перевіряти. Єдине втішення — це зміна ставлення моєї матері до мене. Їй зараз уже шістдесят п’ять, і вона почала поважати мене, приїжджаючи в гості та допомагаючи фінансово.

Зараз мені тридцять вісім років, і тільки тепер я починаю розуміти, що мама стала по-справжньому мене поважати. Я вирішила поділитися своєю історією, щоб, можливо, застерегти когось від подібних помилок і допомогти зберегти довіру, але бути пильним у питаннях, що стосуються сім’ї та майна.

КІНЕЦЬ.