Про те, що бабусина квартира та дача дістануться їй одній Поліна знала давно.

Батька її не стало, коли Поліні був лише рік. А мама за три роки знову вийшла заміж і народила Поліні братика.

Вітчим Поліни дядько Вітя був чоловік непоганий. Але Поліна завжди почувалася зайвою.

Якось вона випадково почула, як вітчим на кухні з мамою її обговорювали.

– А що, йшла б до своїх діда з бабою жити? Вона спадкоємиця, дарчу на квартиру їй уже оформили. Тому думаю це вже не наша турбота, Поліна квартирою забезпечена.

– Ну як вона до них жити піде, у них квартира маленька, дід хропе, вони в різних кімнатах сплять, – заперечила мама.

– Бач які, ми вчотирьох майже в такій же, що це ти за них заступаєшся, вони тобі не рідня! – обурився вітчим, – Їм взагалі вже на той світ час.

Мама щось йому відповіла, але Поліна й так усе зрозуміла і вирішила по закінченні школи з’їхати від батьків.

Вчитися вона спеціально поїхала в інше місто, щоб жити у гуртожитку, з дідом та бабусею їй жити не хотілося.

Там і познайомилась із Ігором.

Вийшло смішно, у нього мама теж вдруге одружена. Але тільки він молодший, а його старшій сестрі Ганні віддали квартиру бабусі, а Ігор із батьками жити все життя не хоче. Батько його хоч і не сильно, але гульбанить, і тоді вони з матір’ю сваряться. Потім довго миряться, загалом Ігор там зайвим почувається.

– Одружимося, а жити нам де? Знімати дорого, а купувати взагалі нереально, – думав уголос Ігор.

– Мені у спадок квартира від діда та бабусі дісталася, але вони поки що в ній живуть, – неохоче повідомила Поліна.

Вона цю тему не любила обговорювати. Квартира та дача на неї оформлені і начебто вона забезпечена, та тільки жити ніде.

– Облиш, це бодай якась зачіпка, з моїми взагалі жити неможливо. Поживемо у них, улітку вони на дачу поїдуть, а там побачимо.

Коли Поліна, закінчивши навчання, до них приїхала, Наталя Григорівна та Андрій Іванович спочатку дуже зраділи. І сказали, що вони тільки раді, якщо молоді після весілля житимуть у них. Бабуся відразу ж запропонувала їм більшу кімнату, а їм з дідом вистачить і маленької.

Але реальність виявилася з нюансами.

Дід тепер частенько спав на розкладачці на кухні.

Поліна ж з Ігорем вечорами то з друзями проводили час, то в кіно на останній сеанс. А додому прийдеш – на кухні дід хропе, навіть не поїсти. Та й бабуся почала бурчати, що вічно їх вдома немає, допомоги від них не дочекаєшся. Штори б зняти випрати, та й вдома підлогу помити і порядок наводити бабусі з дідом вже важко!

– Нікому ми не потрібні, всім тягар, – бубоніла Поліна, знімаючи важкі штори з карниза. Ігор притримував знизу Поліну та штори і втішав, – Ну вони ж тобі квартиру подарували, а допомогти їм більше нема кому!

– Ти жартуєш! – від обурення Поліна мало не втратила рівновагу.

– Дарують це коли можна цим подарунком розпоряджатися, а я тут почуваю себе хатньою робітницею! Та ще по всій квартирі портрети мого батька, якого не стало з власної вини. Бабуся плаче за ним постійно, вся квартира від цього в негативі, тут важко перебувати, ти що не відчуваєш?

Та я б цю квартиру одразу продала, якби була моя воля. Вона в самому центрі, і хоч і стара і маленька, а коштує так, що на велику у новому районі вистачить! І що мені так не щастить?

– Поліні не закінчила з шторами, злізла мало не плачучи, – Ну чому так, Ігоре?

– Перестань, я хорошу роботу знайшов, а мені бабуся, чию квартиру сестрі віддали, завжди говорила, що кожному свої випробування посилаються!

– Ага! – обурилася Поліна.

– Це що означає, комусь квартири та багатства випробування, а комусь нічого? Це що, правда?

– Перестань, ми ж разом, а значить упораємося, – впевнено сказав Ігор, і Поліна раптом заспокоїлася.

І як так Ігор вміє на неї впливати, що їй теж починає здаватися, що все буде гаразд?

Звістку, що у Поліни та Ігора буде дитина всі сприйняли по-різному.

Бабуся і дід допомогу одразу запропонували, хоч і сил у них вже і самих нема.

– Ось і наше продовження буде, а це значить поживемо і ми ще, Наталю! – розплакався дід.

– Ти жартуєш, Андрію? Куди ж нам ще жити? Нам вже на той світ пора, місце звільняти, і так тісно!

– Нічого не хочу чути про це, Наталю, я хочу ще правнуків побачити. Тому до народження малюка, Поліні, від нас подарунок буде – колиска, ліжечко та придане, так і знайте! У мене вже все приготовлено, – і Андрій Іванович дістав пошарпаний гаманець, відкрив, дістав пристойну суму і передав Ігорю.

– Тримай, майбутній батько, а то занедужаю чи забуду, так щоб вже було!

Батьки Ігора теж ніби зраділи, щоправда, натякнули, що вони вже його сестрі допомагають двох дітей ростити. А Ігор – чоловік, так що сам розбереться, як сім’ю створив.

Мама Поліни теж спочатку зраділа – у неї онук буде! Але Віктор Григорович її не підтримав, буркнув, що їм ще підняти свого треба, не до онуків.

Молодший брат Поліни Андрійко ще школу не закінчив. Вчитися йому важко, сестра навіть у навчанні братові не допомагає, тільки про себе думає. А вони з матір’ю вже забули все із шкільної програми, давно це було!

Все це вітчим говорив не голосно, але Поліна все одно почула. Ось так, на себе тільки можна розраховувати, як завжди…

– Як же він на Олега схожий, ну вилитий, – радісно голосила Наталя Григорівна, коли Ігор привіз Поліну з маленьким сином із пологового будинку.

У їхній кімнаті вже стояло для нього дитяче ліжечко і весь новий одяг був випраний, випрасуваний і в стопки складений. А в їх тісному коридорі виблискувала нова колиска.

Бабуся ходила помолодшала і посміхалася зі сльозами розчулення на очах: – Поліно, а як ви його назвете? Може Олежик? І тут же руками на себе замахала. – Ой, не слухай мене стару, це я від радості нісенітницю говорю!

Поліні стало її навіть шкода. З народженням сина вона взагалі якось змінилася, навіть дід, що хропе на кухні, її не дратував.

– Бабусю, ми хочемо його Олексієм назвати, кажуть не треба ім’я тих кого не стало давати, долю повторити може, – пояснила їй Поліна.

– Звичайно Олексій, Олексійчик, дуже ім’я хороше, це я так, Поліно, ти не гнівайся, – говорила їй бабуся. А сама метушилася, намагалася щось допомагати…

Через рік Ігор Поліні зізнався, чому він пізно з роботи приходив: – Я збирати на квартиру почав, хороший підробіток взяв. Твої на той світ не збираються, та й нехай живуть, не будемо ж їхнього відходу чекати. Тож я на перший внесок вже майже назбирав, поїхали місце дивитися!

Повернулися з огляду Ігор та Поліна схвильовані, галасливо обговорювали, як там буде багато місця. Хоч і однокімнатна, але планування відмінне, кухня і коридор величезні. І лоджія велика, а вікна на парк виходитимуть!

Бабуся і дід сиділи притихлі, почули їхні розмови і зажурилися.

– Поїхати від нас збираєтесь? – з сумом спитала бабуся. – А як же ми тепер без вас та Олексія?

Дід мовчки взяв за руку Наталю Григорівну: – Перестань, Наталко, це їхнє право!

– Бабуся, не переймайся, це ще не скоро, ми поки що думаємо, місце дивилися, це на стадії котловану, тому дешевше.

Бабуся зрозуміла і тут же зраділа: – Андрію, та ще на той світ до того часу встигнемо, слава Богу, що ще не скоро. Нехай мене вважають егоїсткою, але скільки радості на старість мені з вами було пожити! Дякую дітки, що терпите нас, старих, а за правнука особливе спасибі, я Олега згадала маленького. Ніби знову жити з вами стала, навіть недуги майже забула…

Коли Олексію виповнилося три роки, Поліна вийшла на роботу, а синочок у садок пішов. Олексій у них просто розумник, прабабуся Наталка з ним стільки віршів вивчила, що всі вихователі у захваті та здивуванні.

Іноді Олексія бере до себе мама Поліни, але вітчим цим незадоволений: – Ти Ірина краще б за сином дивилася, у цього свої мати з батьком є. Андрій наш зовсім розпустився, почав гульбанити, грошей постійно просить. А ти знайшла собі легшу забаву – з малим поратися.

Поліна почула випадково і засмутилася. Мати зрозуміло, почала вітчима виправдовувати: – Та він сам не кращий за сина, гульбанить постійно!

А незабаром виявилося, що у вітчим занедужав, потрібна процедура та тривала реабілітація.

І як завжди буває, одне за одним, біда не приходить одна. Бабусі Наталці стало зле, швидка її навіть не довезла.

Дід і місяця після неї не прожив. Тільки сидів та мовчав, то посміхався, то плакав і то за дружиною, то з сином якого не стало давно, тихо розмовляв, ніби бачив їх перед собою!

Квартиру бабусі та діда Поліна все ж таки продала. Вони додали і замість однокімнатної купили простору трикімнатну. Нарешті й у них своя квартира.

З грошей, що залишилися, Поліна дала мамі на процедуру вітчима. А ще поговорили з Андрієм, щоб він за голову взявся. Поліна переконала його довчитися, сплатила йому коледж. А Ігор по-чоловічому поговорив, що якщо що, мовляв, нарікай на себе.

Батькам Ігоря вони купили новий холодильник, старий у них нещодавно зламався.

І Поліна, сміючись, передала Ігорю почуте: – Твоя сестра обурювалася – і чому іншим так щастить? Це про нас, Ігоре, сама все просто так отримала, а нам через стільки років позаздрила!

Вітчим Поліни правда після своєї недуги більше на неї не бурчить. Дивиться вдячно, але Поліна не дуже вірить у його ставлення.

Але головне – вони з Ігорем своє випробування витримали з честю.

У них чудова робота, синочок Олексій підростає і, якщо потрібно, Поліна завжди готова допомогти близьким.

Довгоочікувана спадщина прийшла до неї тоді, коли вони з Ігорем і самі вже  і заробляти, і з розумінням до труднощів ставитися. Дякую за тепло та підтримку бабусі та діду. Це від них Поліна отримала те саме кохання, від якого стають сильним і дорослим.

Поліна та Ігор поставили їм спільний пам’ятик з написом – від онуків та правнука з любов’ю.

І в пам’яті завжди зберігатимуться найтепліші спогади, як вони жили у діда та бабусі. Адже вони своїм безкорисливим коханням навчили їх бути сильними.

Та й спадок довгоочікуваний отримати було приємно.

КІНЕЦЬ.