У місті, в якому жила Дарина були красиві та величезні садки.

Особливо навесні, коли розквітають усі дерева в садах, це щось!

Це, незабутньо красиво і аромат на всю округу, а місто начебто вбирається на свято. Місто невелике, доглянуте, місцеві жителі люблять своє місто, сади та парк.

Дарина з дитинства була гарною дівчинкою.

Але Дарина особливо не звертала уваги на хлопчаків.

Жили її батьки у чотириповерховому будинку. У дворі була своя дитяча компанія, якою керував Славко, чорнявий хлопець.

Він теж навчався у тій самій школі, що й Дарина, але у паралельному класі. Навчався добре, був активним та займався спортом.

Славко давно опікувався Дариною, як тільки вона з’явилася в їхньому дворі, на той час їм було по десять років.

Ця гарна дівчина приїхала у їх будинок з батьками з іншого міста. З того часу Славко й Дарина разом ходили в школу, іноді зі школи, якщо вона з дівчатами не залишалася пограти.

Тоді він чекав її у дворі, і побачивши її йшов додому. Вдома треба робити уроки, допомогти матері. Жили вони вдвох, батька не було.

Дарина навчалася в музичній школі, і вільного часу вона не мала. Грала на скрипці, Славко слухав уважно, він навіть уже вивчив мелодії, які вона грала, знав, яка буде наступна. Особливо коли були відчинені вікна – Дарина жила на другому поверсі, а Славко на третьому.

У восьмому класі Дарина вже стала справжньою красунею, високою та стрункою, а в дев’ятому вони вже дружили зі Славкою по–справжньому, гуляли вечорами у парку, ходили в кіно, каталися на велосипедах.

Струнка, з великими добрими очима і густим темним волоссям вона йшла завжди прямо і гордо несла свою скрипку в футлярі.

Батьки пишалися своєю донькою, відмінниця, добре грає на скрипці, педагоги її хвалять.

Славко теж пишався, що така дівчина приділяє йому увагу і товаришує з ним. Хлопці у дворі підколювали його:

– Даремно ти надієшся, Славко. Заберуть батьки Даринку у Київ вчитися на скрипальку в консерваторію, бо вона має талант. А ти залишишся тут і забуде вона тебе.

Знав і розумів це Славко, тому й ходив скрізь за нею, ніби відчуваючи швидку розлуку. А Дарина тільки мило посміхалася і дивилася на нього своїми добрими очима.

А розлука прийшла швидше, аніж Славко подумав, коли вони перейшли в десятий клас, батька Дарини перевели на нове місце роботи.

Він проводжав її на вокзалі, і коли рушив поїзд, Дарина визирнула у відчинене вікно і крикнула:

– Пам’ятай мене, Славко. І я тебе не забуду, напишу, – вона махала йому рукою, він довго дивився в слід поїзду, поки той не зник з поля зору.

Славко, як міг, приховував від хлопців та однокласників, що дуже засмучений, наче щось втратив. Але вони мовчали, вони здогадувалися, що відбувається в його душі.

У школі деякі дівчата були раді, що Дарина поїхала, бо їм подобався Славко. Вони навіть сварилися через нього, а Катя, з його класу, яка вважалася теж красунею, всім сказала:

– Нема чого на Славка вирячатися, це мій хлопець. От і добре, що ця Даринка поїхала. Тепер він вільний. Такого красеня відхопила. Славко мій назавжди, зрозуміло!

– А чому ти думаєш, що він з тобою буде, чи навіть одружиться з тобою? Є й інші дівчата красиві та симпатичні, – під’юджували її однокласниці.

Але Катя відстоювала Славка і давала відсіч усім. А він навіть і не знав про це, він сумував за Дариною, частенько ганяв у парку велосипедом і згадував, як вони разом тут каталися по доріжках.

Потім надійшов лист від Дарині, він від щастя ходив гордий і посміхався. І знову хлопці зрозуміли, що все в нього гаразд, з’явилася Дарина. Катя робила спроби подружитися і зблизитися з ним:

– Славко, ходімо в кіно, сьогодні класний фільм новий. Ти точно його ще не бачив, – запрошувала Катя, але він відмовлявся.

На зимових канікулах вирішили всім класом поїхати в Карпати і там зустріти Новий рік. Класна керівничка була не проти, також поїхала з ними. Тут Катя сподівалася зблизитися зі Славком. Новий рік зустрічали весело, але в Каті нічого не вийшло. Славко веселився разом з усіма. Додому поверталися стомлені та притихлі. Дівчата сміялися з Каті:

– Ну що Катрусю, красуне ти наша, не вдалося тобі Славка відхопити. Навіть смішно, як він від тебе бігає, тримається на відстані, а ти така нав’язлива, а–ха–ха.

Катя реагувала бурхливо, і злісно говорила:

– Ще побачимо, як він за мною бігатиме!

Після школи Славко в інститут не вступив, мабуть не дуже і хотів. Дарина писала, що навчається у медичному інституті, музикою всерйоз вирішила не займатися, переглянула своє ставлення до цього питання.

Подобається їй медицина. Потім настав час йти на службу Славку. Проводжали всім двором, мати дуже плакала і переживала.

Дарина навчалася в інституті. А потім раптово не стало батька. Мати ледве оговталась, Дарина теж не могла змиритися з втратою.

Але життя продовжується. Через деякий час Дарина з матір’ю поїхали до бабусі в невелике містечко, де народилася її мати.

Якось поступово і забула Дарина про Славка, та й він листів майже не надсилав. Загубилися зв’язки Дарини із ним. Мати її жила з бабусею, а Дарина поїхала в інститут.

З приїздом Славка його мати аж ожила. А в нього перед очима стояла Дарина, він дивився у вікно на своє подвір’я і згадував, як вони сиділи на лавці під акацією. Він пам’ятав її слова, коли вона виїжджала:

– Пам’ятай мене, Славко!

І він пам’ятав, не забував…

Вступив заочно в інститут, і вже на передостанньому курсі працював у їхній школі.
Все тут йому було знайоме, викладав фізику. Десь через шість років після закінчення інституту його призначили директором школи, бо старий пішов на пенсію.

Тепер він уже був не Славком, у школі його поважають і звертаються – В’ячеслав Сергійович.

Одружуватися не поспішає, хоч уже й досить–таки не юнак, вік Христа, тридцять три роки.

Він залишився таким же красенем, тільки став набагато дорослішим, здоровішим, а погляд чорних очей став з прищуром і сумним. Мати знала, за ким сумує її син, не раз йому говорила:

– Синку, ну коли ж ти одружишся? Роки йдуть, довкола стільки гарних дівчат підросло, а ти все ніяк не забудеш Дарину. Пора б уже мені народити онуків. Мені теж хочеться стати бабусею та гуляти з ними.

– Мамо, не починай, не ятри душу. Не можу її забути. Перед очима вона завжди, на кого б не подивився.

А жінки та дівчата табунами ходили за вчителем фізики, а потім директором школи. Катя теж з’явилася на його обрії з маленьким сином, повернулася додому до батьків після розлучення із чоловіком.

Не склалося щось у неї. А коли дізналася, що В’ячеслав Сергійович, директор їхньої школи, це не хто інший, як Славко, та ще й не одружений, вирішила, що настав її час. Ось тепер вона його точно прибере до рук.

Для В’ячеслава Сергійовича настали складні часи. Катя просто не давала проходу, приходила до школи прямо до нього в кабінет, зустрічала на вулиці, чекала на подвір’ї його будинку, а одного разу навіть прийшла в гості до його матері.

Мати відкрила двері, глянула на неї й ахнула.

– Катю! – сплеснула вона руками. – Ти чого тут?

– Допоможіть мені, нехай Славко одружується зі мною, – почала вона з порога. – Адже я його кохаю ще зі школи. Тоді ця Даринка заважала, а тепер у нього нікого немає. Що тепер йому заважає? Можливо ви допоможете? Поговоріть із ним, будь ласка.

– Люба Катрусю, думаєш я не говорила, постійно говорю, але він не хоче розмовляти на цю тему. Він пам’ятає її та любить. Я вже й сама не знаю, що робити, роки летять, а він так само переживає.

Але Катя набридла йому зі своїми приставаннями, і одного разу відшив її В’ячеслав Сергійович, та так, що вона довго на нього злилася і образилася назавжди.

А Дарина закінчила інститут, заміж так і не вийшла, вона береже у пам’яті образ свого Славка. Вона обіцяла його пам’ятати.

Скільки пропозицій вона отримувала від чоловіків, але не могла переступити через своє кохання та пам’ять. Вона думала, що він давно одружений, вже, мабуть, і діти є. Нічого абсолютно про нього не знала. Бабусі її не стало, живуть удвох із матір’ю. Мати так і не оговталася після відходу чоловіка. Дарина стежить за нею, часто кладе в лікарню, підтримує її здоров’я, вона сама лікарка і розуміє, що сили матері йдуть.

І таки не вберегла її – якось уночі її не стало…

Залишилася Дарина одна, вся пішла в роботу, допомагала людям, переживала за кожного пацієнта. Їй уже тридцять вісім років, і раптом потягло її до того міста, де вона навчалася у школі. Якась ностальгія раптом навалилася, і дочекавшись відпустки, вирішила відвідати той двір та школу. Можливо, зустрінеться з однокласниками, напевно, хтось залишився і живе там.

І ось зійшла з поїзда на вокзалі в місті свого дитинства і юності.

Ноги несли її до школи, де вона навчалася з четвертого до дев’ятого класу.

Здалеку побачивши школу, серце її забилося сильніше, підійшовши ближче, вона зупинилася, озирнулася.

Кущі стали величезні, дерева великі, паркан інший, і двері школи пофарбовані в зелений колір, раніше вони були червоними.

Мурашки пробігли по всьому тілу, сльози навернулися на очах. Стояла довго, дивилася на вікна, знайшла вікна свого дев’ятого класу. Спогади, спогади…

Із задуму її вивів крик у відчинене вікно:

– Дарина! Дарина!

Вона здригнулася. Це її покликали, чи здалося? Побачила прочинене вікно на третьому поверсі, але там нікого не було.

– Невже здалося?

Через кілька хвилин вона побачила, як зі школи майже вибіг чоловік, він поспішав, незграбно спускаючись сходами ґанку.

– Дарино! Це ти, Дарино! – кричав він на ходу, підходячи до неї.

Це був він – Славко. В’ячеслав Сергійович – директор школи.

Скільки було емоцій, сліз, обіймів, добре, що у школі заняття вже скінчилися. Тільки у вікні вчительського кабінету зібралися вчителі і дивилися на свого директора, який обіймав свою Дарину.

Вони побралися, Дарина переїхала до чоловіка, працює у лікарні.

Через рік народилася у них дочка Маргарита, теж красуня!

Коли Дарина йде зі своїм чоловіком під руку, перехожі слідом обертаються зі словами:

– Яка гарна пара! Як вони підходять один одному!