– Ну ж дав боженька мені попутницю. Якась така тихоня, і слова з неї не витягнеш, – думала я про себе, коли їхала в чергову подорож Закарпаттям. Якби ж я знала, що саме вона стане моєю рятівницею. Так мені тепер за ті ключі перед нею соромно. Я то пробачення в неї попросила, але все рівно відчуваю перед Ольгою свою провину.

Я люблю подорожі, а все через те, що дома немає мені чим тішитися. Єдина дочка вийшла заміж і живе в Канаді. Онуків я бачу через екран. А чоловік мій більше за життя любить друзів і “біленьку”.

Щоб не дивитися на всі чудеса, які витворяє чоловік, я занурююся в роботу і в поїздки нашою Україною, а інколи і іншими країнами такі як Італія, Франція чи Угорщина. Тут я знайомлюсь з людьми, спілкуюсь, іншим словом – живу.

Я працюю бухгалтером, трохи допомагає дочка, тому гроші не проблема.

Так і цього разу мені випала нагода поїхати і трішки відпочити.

– Не ображайтеся, якщо ваші сусіди в автобусі чи в готельному номері не будуть вам підходити. Все в руках Божих. Йому видніше чому саме така компанія вас повинна супроводжувати, – сказала на початку подорожі гід.

І це ніби про мене, бо жінка, з якою я сиділа в автобусі була мовчазна і замкнута, а мені хотілося виговоритися.

Звали жінку Оля, ми познайомилися і на цьому спілкування закінчилося. Вона просто дивилася у вікно.

Це мене вже злило, тому коли в готелі нас поселили в один номер, я розлютилась не на жарт.

– Весь тиждень я проведу з цією занудою, – думала я про себе.

Я знайшла спілкування з іншими жіночками, але одна ситуація мене ще більше розлютила.

Ключі від номера були одні. Ми довго гуляли горами, і коли поверталися, Оля разом з ключами десь забарилася. Мені прийшлось чекати в коридорі її приходу.

Тоді я висказала про неї все, що лежало на душі.

– А чому ви не підійшли до дівчаток на рецепції? В них завжди є запасні ключі, – сказала мені Оля спокійним тоном, що мене ще більше розлютило.

А потім ситуація, про яку я мало пам’ятаю. В номері мені раптово стало зле. Я пам’ятаю, як Оля щось робила біля мене, але вже в лікарні мені сказали, що якби не її перша допомога, мене б на цьому світі вже не було.

Виявляється, Оля лікарка і вона врятувала мені життя.

– Моя донечка… їй не було і тридцяти… вона оберігає мене з небес, – сказала мені Оля.

Тоді я зрозуміла, в чому причина її мовчання. Їй так було добре, вона шукала усамітнення, а я така… не зрозуміла.

Тоді я чіткіше зрозуміла слова гіда на початку подорожі: “Кожна людина в нашому житті не випадково”.

Саме Оля мала їхати і поселитися в одному номері зі мною, щоб одного вечора врятувати мені життя.

Я ніколи не забуду цю жінку…

А у вас були схожі випадки? Чи вірите ви в долю і що все в Божих руках?

Джерело