Майже три роки тому я познайомилася з Романом. Ми тоді ще навчалися, це були наші молоді студентські роки. Він приїхав з іншого міста вступати.

З Романом ми познайомилися на дні народження нашого спільного друга. Після того він запросив мене на побачення. Так ми стали зустрічатися з ним.

Роман дуже подобався мені, він був доволі красивий та розумний, всі дівчата на нього заглядалися. Та, разом з тим, він міг дуже добре справити враження відповідальної і цікавої людини, на яку можна покластися завжди і з якою скрізь цікаво та пізнавально.

А десь через місяців 7 ми стали жити з ним разом у квартирі, яку для мене орендували мої мама й тато за свої гроші. Звісно, батьки відразу були проти, адже вважали, що в мене ще все життя попереду і я маю добре розібратися в людині, перш ніж жити з нею, але я була щиро закохана і навіть слухати нікого не хотіла зовсім.

Таке самостійне життя з коханою людиною мені подобалася, я була дійсно по-справжньому щасливою.

Мені здавалося, що найзаповітніша мрія моя здійснюється і я знайшла свою другу половинку, з якою хочу прожити все життя! Не потрібно нікуди ходити, мій коханий Роман завжди поруч зі мною. Жили ми дуже весело та насичено. Так минав місяць за місяцем.

А згодом, коли минуло вже чимало часу, мої мама й тато почали натякати мені на наше весілля, адже не гоже жити разом стільки часу, не узаконивши наші відносини.

Я і сама була не проти того, щоб вийти заміж за Романа, але він мені пропозицію, до того часу, не робив.

А чому чекати ще так довго, адже ми кохаємо одне одного, живемо разом. Навіщо тягнути з часом? Після довгих розмов з ним, на мій день народження я отримала заповітне кілечко від свого коханого та довгоочікувану пропозицію вийти заміж.

Скільки радості та щастя було у мене на душі. Ви собі не уявляєте навіть!

Я, звісно ж, чекала цього, але все одно була на сьомому небі від щастя! Відразу ж розповіла всім – і подружкам, і мамі з татом, всі знали, що ми скоро одружуємося, а я сама просто сяяла від щастя.

І ми стали разом будувати плани на найближче майбутнє. Я хотіла просто розписатися з Романом якомога швидше, без жодних урочистостей, адже грошей у нас на святкування не було, ми не заробляли, а просити щось у мами й тата гроші я не хотіла вже сама, адже вони чимало грошей витрачали на оренду квартири для мене.

Але мій наречений сказав, що хоче спочатку закінчити університет, а потім вже зіграти весілля, щоб було, як у всіх людей і в мене була красива біла сукня нареченої.

В принципі, я й сама була не проти такого стану речей, адже яка молода жінка не мріяла одягти весільну сукню. Адже головне – це наші почуття, а не дата, я готова чекати, скільки завгодно буде. Я погодилася без жодних думок. Те, що треба було чекати майже пів року, мене ніяк не бентежило, я вже мріяла про весілля та ходила в піднесеному настрої поруч зі своїм коханим.

Та, згодом, коли навчальний рік закінчився і ми отримали дипломи, мій Роман сказав, що поїде за документами. У цей рік він випускався, збирався влаштовуватися на роботу, сказав, що нас тепер чекає щасливе майбутнє. Але додому мій наречений не приїхав.

Романа не було ні ввечері, ні на наступний день. Речі він теж забрав свої, їх у нього було небагато, все в одну сумку помістилося, тому я нічого не помітила особливо, адже нічого не виглядало підозріло.

Тоді я взяла телефон, дзвонила йому разів з 20. Але Роман не барв телефон, лише ввечері надіслав коротке і сухе повідомлення. У ньому були дуже сумні для мене слова – “весілля не буде, я не повернуся до тебе”.

Тиждень я була немов уві сні. Мені здавалося, що все це жарт, я скоро прокинуся і мій Роман скоро з’явиться на порозі нашої квартири. Вночі думки не давали заснути. Як так можна?

Я навіть не знала, як розповісти про все своїм мамі й татові і родичам усім, адже вони вже повним ходом готувалися до весілля, тільки мови було, що про заручини.

Коли мої батьки дізналися про все, то теж розгубилися. Лише мама намагалася все мені пояснити, чого я раніше не чула.

З її слів, виявляється все дуже просто: Роману було дуже вигідно жити зі мною, адже у мене була квартира. А тепер, коли він закінчив навчання, йому житло не потрібне, він тепер залишив мене.

Я досі не можу повірити в це. Можливо, він просто знайшов когось і закохався? невже за стільки часу людина могла просто жити поряд і бути байдужою до мене? Можливо він просто розлюбив мене? Чи, дійсно, ніколи не кохав? Я в це не вірю. Невже так буває?

Джерело