— Так вийшло, що живемо з мамою чоловіка в одному під’їзді, – ділиться з подругами Яна, – йому бабуся квартиру купувала, не відмовлятися ж було. Тим паче до нашого весілля з Андрієм було на той момент ще 8 років.

Яна не місцева. Власне, це один з основних пунктів звинувачення Клавдії Петрівни, мами Андрія, на її адресу.

— У них в обласному центрі точно такий самий виш, – сказала Клавдія Петрівна синові наступного дня після знайомства з майбутньою дружиною свого Андрійка, – якого біса її понесло в столицю вступати? Ясна річ, щоб тут і залишитися. А як вона залишиться? Звісно, за допомогою заміжжя. А ти в мене наречений видний. Тож подумай 10 разів.

Андрій подумав і через два місяці розписався з Яною. Квартиру бабуся по батькові одразу оформила на нього, тож і дружину, і сина, що зʼявився незабаром, Андрій прописав на своїй житлоплощі.

— Ось цього Яна і домагалася, і домоглася, – прокоментувала ситуацію Клавдія Петрівна, – добрий ти в мене. Ми – корінні кияни. Ти професорський онук. І такий мезальянс.

Професором був, до речі, той самий дідусь, чия дружина подарувала Андрію квартиру. Андрій працював інженером на заводі, його мама працювала в якійсь конторі бухгалтером.

— Нормально ми жили, – каже Яна, – чоловік особливо не давав Клавдії Петрівні приводів, щоб вона в наше життя втручалася. Навіть її судження і коментарі залишалися від мене далеко. І так уже вийшло, що з моїми батьками Клавдія Петрівна познайомитися не спромоглася: розписувалися ми скромно, а в моїх господарство на руках, особливо не наїздишся.

Мама Яни була в молодих у гостях тільки на виписці онука. Але Клавдія Петрівна в той період часу поїхала в санаторій, лікувати нерви, розхитані через нерівний шлюб єдиного сина. Тож свахи жодного разу не зустрілися.

— Дідуся-професора, як і бабусі Андрійка, вже не було на світі на час появи нашого сина, – пояснює Яна, – професорська квартира відійшла двоюрідній сестрі Андрія за батьком, з якою він не спілкувався після розлучення батьків. Тато мого чоловіка мало не відразу після того, як його шлюб розпався, поїхав на інший кінець світу. Спілкувався із сином по скайпу. Але в гості нас не кликав: там давно інша сім’я й інші діти.

— Допомагали нам тільки бабуся з дідом, – розповідав Яні чоловік, – поки живі були. І мене забирали на вихідні та канікули, і математикою дід зі мною займався. Я вже у 1-му класі був, коли мама з батьком розійшлися.

Але це екскурс у минуле. Реальність нашого часу полягала в тому, що нещодавно одружився брат Яни, одружився зі своєю ж, сільською дівчиною, і молода сім’я відпустила батьків Яни, щоб вони разом з’їздили до столиці, подивилися на життя доньки, познайомилися з онуком, якому виповнилося вже півтора року.

— Взимку ж їм зручніше приїжджати, – пояснює Яна, – город ще не розпочався, тільки живність на обійсті, а брат із цим упорається.

Клавдія Петрівна, якій син розповів про приїзд сватів, ідеєю знайомства не загорілася.

— Що за рідня така, – хмикнула вона, – рідня мимоволі. Я про них не мріяла.

— Ну добре, думаю, – продовжує Яна, – без неї обійдемося і нічого не втратимо.

Молоді стіл до приїзду накрили (мама з батьком їхали на 3 дні), на вокзал на таксі Андрій зустріти сільську рідню з’їздив. Вісім годи їхали батьки в потязі, та ще й примудрилися гостинців на собі привезти: і м’яса, і сала, і грибочків, і картоплі. І Клавдія Петрівна не втерпіла, прийшла.

— На весь під’їзд запах, – висловилася вона ще в передпокої, – я власне за онуком, давайте заберу, щоб він не заважав зустрічі.

— А от ніколи такого бажання в мами чоловіка не виникало, – зазначає Яна, – а тут просто напад альтруїзму. Та й як завадить онук рідним бабусі з дідом, які на нього подивитися приїхали. Але привід був зрозумілий, довелося запрошувати, кликати за стіл і знайомити.

Тільки-но сіли за стіл, тільки-но поїсти розклали по тарілках, як Яна звернула увагу на те, як уважно її мама дивиться на Клавдію Петрівну.

— Клаво, – через 10 хвилин вигукнула мама Яни, – а я все дивлюся і не зрозумію, ти чи ні! Це ж я, Люба з Василівки, ми ж із тобою разом до 8-го класу вчилися, а потім ти поїхала.

Клавдія Петрівна зніяковіла, почервоніла і постаралася перевести тему бесіди, а потім сплеснула руками і під приводом перевірити праску, швиденько пішла до себе.

— Мама моя в інше село заміж вийшла, – зі сміхом розповідає Яна, – я вже там зʼявилася на світ, а через рік і брат. А в рідному її селі Василівці була школа-восьмирічка. І Клавдія Петрівна вчилася в ній до 8-го класу.

— А потім у нас студенти з будівничого інституту працювали, – розповідала Яні мама, – з одним із них Клава загуляла. Пам’ятаю, як скандал був восени, що дівчина з «прибутком» виявилася, як батьки її до столиці їздили, як потім уже Клаву з животом проводжали. Мама далі вчитися пішла, а Клава зникла і ніколи більше в рідне село не навідувалася. І мій Андрій мене на 5 років старший. А рахувати стали і справді, виходило так, що у Клавдії Петрівни син зʼявився в 17 неповних років.

— І жодного разу бабуся з дідом жодного слова не сказали про мезальянс свого сина, – розгублено говорив Андрій, – навпаки, його звинувачували і себе, що виростили такого безвідповідального чоловіка, який залишив дружину з дитиною. І я пам’ятаю, як мене маленького залишали в бабусі, щоб мама технікум закінчила. І мама завжди говорила, що вона зі столиці родом, а рідні в неї немає.

— Тепер уже й дійсно немає нікого, – підтверджує мама Яни, – батько ледве не одразу після Клавиного заміжжя зліг, а мама все їздила до доньки в Київ, років через три після чоловіка і її не стало.

Клавдія Петрівна до сина і сватів більше жодного разу не спустилася. І потім не прийшла і не подзвонила. Два тижні сидить у себе, немов в облозі.

КІНЕЦЬ.