Олег прокинувся рано. Зазвичай, коли він вставав, то по квартирі вже чувся смачний запах сирників, чи млинців.

Він ішов на кухню, а там його бабуся поралася біля плити.

– Вже встав?! – посміхалась вона. – Вмивайся і сідай снідати, поки гаряче!

Бабуся хвацько знімала лопаткою черговий млинець зі сковорідки.

Олег завжди дивувався, як у неї виходило складати млинці в рівну купку.

Але сьогодні з кухні чомусь не чулося жодного звуку, млинцями не пахло, а чайник стояв на плиті холодний…

Це було так незвично, що Олег на мить розгубився, а потім він зрозумів – щось трапилося!

Хлопець одразу поспішив до кімнати бабусі. Він відкрив двері й застиг на порозі від побаченого.

Бабуся лежала в якійсь незграбній позі повернута на бік…

Напевно, намагалася підвестися і не змогла…

– Бабусю, що з тобою? Бабусю! – ахнув Олег, підбігши до неї.

Жінка повільно розплющила одне око.

– Зараз, – Олег повернув її на спину.

Він кинувся до своєї кімнати, тремтячими пальцями набрав на телефоні номер, викликав швидку. Потім знову повернувся до бабусі.

– Бабусю, зараз “швидка” приїде. Тебе, мабуть, заберуть до лікарні. Потрібно зібрати одяг із собою, – Олег відкрив шафу.

На полицях лежав випрасуваний і складений бабусею одяг.

– Так, нічну сорочку треба взяти, правда? – він обережно витяг її, намагаючись не зім’яти інше. – Халат. Вибач, бабусю, що я пораюсь у твоїх речах. – Він узяв, що треба і поклав все на ліжко в ногах старенької.

Олег збирав речі, озвучуючи кожну свою дію, щоб не мовчати, не чути незвичну тишу, від якої ставало лячно.

Іноді він поглядав на неї. Бабуся здавалася байдужою.

– Що я забув, бабусю? Капці! Ні, в капцях ти поїдеш, правда? Не хвилюйся, якщо щось забув, я пізніше все тобі привезу. Я щодня буду до тебе приїжджати… – звук власного голосу відволікав Олега від переживань за стареньку.

Пролунав дзвінок у двері, і Олег з полегшенням вибіг з кімнати.

Похмурий небалакучий лікар «швидкої» оглянув бабусю, помацав пульс і зателефонував водієві, щоб той приніс ноші.

– Давно вона так лежить? – запитав він Олега.

– Не знаю. Прокинувся, зайшов у кімнату… Я її перевернув, вона лежала на боці. Ви її в лікарню заберете? Я пакет із речами приготував.

Лікар похмуро глянув на пакет.

– Ви онук? – запитав він.

– Так.

– Давайте вийдемо. Вдвох живете?

– Так. А що?

– Бачу, ти хлопець розумний, тож скажу прямо. Справа погана. З огляду на її вік шансів практично немає. Якщо й житиме, то навряд чи стане колишньою, можливо, лежатиме й не говоритиме. Готуйся до гіршого…

Олег хотів обуритися, але у квартиру зайшов невисокий водій із ношами.

Вони пішли в кімнату і лікар з водієм легко переклали стареньку на ноші.

Олег поклав пакет і вчотирьох вони акуратно спустили стареньку вниз. Біля машини вже чекала каталка. Поки бабусю закочували в машину, Олег бігцем піднявся до квартири, взяв телефон і замкнув вхідні двері.

Всю дорогу до лікарні він тримав бабусю за руку.

– Бабусю, ти тримайся, все буде добре, тебе вилікують, – говорив Олег.

Чи чула вона його? Чи розуміла? Він говорив собі.

Медбрат сидів на лавці поруч із відчуженим виглядом.

Поки бабусю вивантажували з машини й на каталці везли до приймального відділення, Олег затримався на вулиці і зателефонував на роботу, попередив, що затримається.

Олег зайшов у приймальне відділення. Біля стіни лежала на каталці бабуся, а поряд нікого. Він визирнув у відчинені двері і гукнув у коридор:

– Є хто? Тут людину привезли!

Все це нагадувало якийсь поганий фільм. Олег вже подумав, що в лікарні нікого немає, ніхто не допоможе бабусі, як звідкись збоку вийшли вусатий літній лікар і лікар «швидкої», за ними бігла повненька маленька медсестра.

– Що ви галасуєте? Ви онук? Ідіть до дому. Ми зараз повеземо вашу бабусю на обстеження, – строго сказав лікар.

– Я почекаю, – вперто сказав Олег.

– Як бажаєте, – лікар повіз бабусю до ліфта.

Олег провів їх тужливим поглядом. А раптом він більше не побачить бабусю? Він наздогнав каталку біля ліфта, нахилився до бабусі і сказав, що любить її, що все буде добре.

Олег вийшов надвір. Скільки він себе пам’ятав, бабуся завжди була поряд. Матері він не знав. Вона народила його і через три місяці втекла.

Бабуся казала, що поїхала за легким життям, за щастям.

Заміжня вона не була. Батько Олега зник, як тільки дізнався про вагітність матері.

Дивно, але він ніколи не переживав, що у всіх є мами, а в нього тільки бабуся. Вона замінила йому і матір, і батька.

А він часто грубив їй, не слухався, дратувався на неї, як усі підлітки.

Олегу здавалося, що бабуся завжди буде жвавою, веселою. Бо ж вона ще не стара, вона обов’язково видужає. А лікарі просто не знають, який у неї характер.

Втомившись намотувати кола по території лікарні, Олег повернувся до приймального відділення і одразу зустрівся з лікарем.

– Що з бабусею?

– А, онук… Ну що, в повній мірі ваша бабуся вже не відновиться. Готуйтеся до найгіршого. Ви вчитеся?

– Заочно, на другому курсі.

– Добре, значить працюєте. Потрібно буде найняти доглядальницю, яка вміє поводитися з людьми похилого віку і робити масаж.

– Так, звісно. А до неї можна?

Лікар з жалем подивився на Олега.

– Ні, завтра приходьте. І пам’ятайте, їй не можна хвилюватися.

Олег ішов додому пішки, відтягуючи час повернення до порожньої квартири.

Наступного дня в обідню перерву він поїхав до лікарні.

Окрім бабусі в палаті ще лежала якась жінка і їла, дістаючи щось із пакета.

Вигляд у неї був цілком здоровий, але Олег посоромився запропонувати їй вийти.

Бабуся лежала бліда, постаріла і чужа, з руками поверх ковдри.

Невже за добу вона могла так змінитись? Олег сів на край ліжка, взяв її руку. Тонкі повіки здригнулися, але очі бабуся не розплющила.

– Як ти, бабусю? Ти обов’язково видужаєш, – він почав розповідати, що вчора попрасував одяг, поїв.

Завтра привезе їй бульйон. Від лікарняної їжі не видужаєш…

Перед тим, як піти, зайшов до лікаря.

– Вона ж житиме? – дивлячись з надією, спитав Олег.

– Ми робимо все, що в наших силах. Але ми не боги, до того ж вік… Стан стабілізований. Доглядальницю поки знайдіть, самостійно вона не зможе нічого, – сказав лікар.

З лікарні Олег поїхав працювати. Дорогою згадував стареньку. Вони з нею розлучалися рідко.

Олег з класом ішов у похід на кілька днів, або їздив в інше місто. І завжди рвався назад, щоб поділитися своїми враженнями.

Обіцяв, що коли виросте, то обов’язково звозить кудись бабусю.

Вона ніде майже не була,.

На третій день Олег зайшов у палату і побачив порожнє ліжко без матраца.

– Її не стало вночі, – сказала сусідка, продовжуючи жувати і шарудіти пакетом.

Олег вилетів з палати, знайшов лікаря. Той дав виписку, довідку, щось говорив про поховання…

Олег ледве чув і не розумів його. У голові крутилася думка, що бабусі більше нема. А він тільки вчора подзвонив і домовився про доглядальницю.

У кишені задзвонив телефон.

– Ти що там зовсім вже? Чому тебе нема на роботі? Яка бабуся? Я й так довго терпів твої запізнення й прогули, – галасував у слухавку невдоволений начальник. – Три дні даю на поминки, якщо не брешеш. Не прийдеш на роботу, вважай, ти звільнений.

– Ну і звільняйте, – відповів Олег і поклав слухавку.

Він ішов додому, не помічаючи нічого довкола. Здавалося, світ втратив усі свої фарби.

Сусідка зупинила його у дворі. Дізнавшись про все, порадила обов’язково відспівати покійну.

– Навіщо? – запитала Олег.

– Без цього не можна. Для заспокоєння її душі та прощення гріхів.

– Які у бабусі гріхи? – подумав Олег.

Але наступного дня він замовив відспівування.

Сусідка допомогла з поминками. Олег здивувався, побачивши на цвинтарі кілька жінок похилого віку, яких ніколи раніше не бачив. Сусідка сказав, що бабуся була б рада. Сперечатися він не став.

Вони разом повернулися додому. Жінки з апетитом їли і з задоволенням пили, згадуючи, як готувала Ніна Петрівна.

А Олегу нічого не хотілося. Він не зводив очей із фотографії бабусі з чорною стрічкою через куточок рамки.

Бабуся посміхалася заспокійливо, наче казала:

«Потерпи. Потім все буде, як і раніше…»

– Матері не казав? – раптом запитала сусідка, подаючи Олегу вимиті тарілки, коли всі пішли.

Він витирав їх насухо, аж до скрипу, як любила бабуся.

– Вона начебто в Америці. Не потрібні ми їй, – буркнув Олег.

– Так приїхала вона. Бабуся не сказала? – сусідка застигла з тарілкою в руках.

– Ні, – здивувався Олег. – Коли?

Сусідка зітхнула.

– Приходила вона сюди, коли тебе не було вдома. Потім Ніна ходила до неї в готель. Бачу, йде додому, а на самій обличчя немає. Думаєш, чому в неї це сталося? – сусідка вимкнула воду і сіла до столу.

– Твоя мати сказала, що приїхала за тобою. Мовляв, нічого тобі тут у злиднях сидіти. Вмовляла продати квартиру, віддати їй частку. У неї новий молодий чоловік прогорів із бізнесом. Ось вона й хотіла допомогти йому.

– А як же ж бабуся?

– Куди старих відправляють, коли не потрібні стають?

– У будинок для людей похилого віку? – здогадався Олег.

– Куди ж іще?! Ніна засмутилася дуже. Боялася не за себе, а що вмовить тебе мати поїхати. Кинула раз, кине знову, тільки в чужій країні. Ніна матері сказала не приходити додому, обіцяла сама з тобою поговорити. Та не встигла.., – сусідка похитала головою.

– А в якому вона готелі, бабуся не сказала? – поцікавився Олег.

– Ні. Сам можеш дізнатися. Прізвище у неї… – сусідка підняла до стелі очі. – Ні, не згадаю. Іноземне прізвище. Побачитися з матір’ю хочеш? Може, й справді, що тобі тут одному робити?

– Нема в мене матері. Не збираюся я нікуди їхати, – зло підвівся Олег, відкинув рушник і вийшов з кухні.

Весь вечір він дзвонив у готелі, які знайшов в інтернеті. В одних не було мешканців з іноземними прізвищами, в інших відповідали, що таких даних не дають.

Ледь знайшов у бабусиному блокноті ім’я матері. При Олегу бабуся ніяк не називала дочку. Виявилося, матір звуть Оля. За ім’ям і знайшов він її в одному з готелів.

– Тільки її зараз нема, – відповіла дівчина-адміністраторка.

Олег вирішив почекати, вмостившись у холі. Мати прийшла за три години. Він одразу здогадався, що це вона до того, як адміністраторка показала їй на нього. Мати театрально обернулася і повільно підійшла до нього.

– Олег? – запитала вона хриплуватим грудним голосом. – Ти дуже схожий на свого батька. Прямо красень.

Вона окинула його оцінюючим поглядом.

Вони пішли в її номер, який виявився крихітним. Олег здогадався, що мати заощаджувала. Напевно, їй і справді були потрібні гроші. Сісти не було куди, окрім ліжка, і Олег залишився стояти.

– Ти чого приїхала? Я нікуди з тобою не поїду. Коли ти була мені потрібна, тебе не було поряд. Навряд чи я тепер потрібен тобі й твоєму новому чоловікові. Він мій ровесник, здається?

– Впертий. Це навіть добре. Не хочеш – не треба. Мені потрібні гроші. Частина квартири належить мені, – сказала мати.

– Ти нічого не отримаєш. Бабуся встигла оформити документи на мене.

– Брешеш! – прошипіла мати.

Весь блиск злетів з неї, як і не було. Вона вже не здавалася Олегу красивою й молодою. Риси обличчя змінилися від злості, крізь тональний крем і пудру проступала сіточка зморшок навколо очей.

– Скільки їй? Сорок п’ять, сорок шість? А намагається виглядати на тридцять. Та вона гульбанить, – здогадався Олег.

– Я подам у суд, доведу, що вона неосудна була, коли підписувала документи. Вона завжди дивною була.

– Була? То ти знаєш, що бабусі не стало? І не прийшла на поминки? – ахнув Олег. – Навіть не намагайся. Є довідка від лікаря. Нічого ти не отримаєш. Забирайся! Бачити тебе не хочу! – вигукнув Олег і вибіг із номера.

Він біг вулицею і йому хотілося швидше добігти до будинку.

Вдома він став під душ. Потім сидів на кухні, на бабусиному місці і чекав, коли закипить чайник. У двері подзвонили. Він подумав, що прийшла мати, рішуче відчинив двері. Але на порозі стояла симпатична молоденька дівчина.

– Я з агенції. Ви замовили доглядальницю. Я прийшла дізнатися, коли братися до роботи та й познайомитися. У вас бабуся слаба? – усміхнулася вона.

– Проходьте, – сказав Олег.

Він провів її на кухню.

– Бабусі не стало чотири дні тому.

– Вибачте. Я не знала. Співчуваю, – пролепетала дівчина.

– Що ви можете відчувати? Це не ваша бабуся, – грубо відповів Олег, який ще не відійшов від зустрічі з матір’ю.

– Навіщо ви так? У мене пів року тому не стало мами. Я взяла відпустку в інституті, щоб доглядати її.

– Вибачте… Я не знав, – сказав Олег, зніяковівши.

Вони пили чай. Катя поралася на кухні, ніби раніше вже була тут. Вона інтуїтивно не взяла бабусину чашку. Олег був їй вдячний за це.

Він розповів їй про бабусю, про зустріч із матір’ю. Катя уважно слухала, а потім розповіла про свою маму. За вікном уже давно стемніло, а вони все говорили.

– Мені пора, – Катя встала з-за столу.

– Я проведу тебе.

Вони йшли нічним містом. Поруч із Катею світ знову наповнився фарбами.

– Знаєш, я часто розмовляю з мамою, питаю у неї поради. Вона мене чує й допомагає. Не віриш?

– Вірю. Як у тебе виходить?

– Все просто. Згадай смак чи запах, який пов’язаний лише з бабусею.

– Малинове варення, – подумавши трохи, сказав Олег. – Бабуся готувала його по-особливому. Одного разу я одразу з’їв цілу банку, – засміявся Олег.

– А тепер заплющ очі й уяви… Ні, відчуй смак малинового варення. Ну як? Відчуваєш?

Олег заплющив очі.

– Так, – тихо сказав він. – Я бачу її…

Повертаючись додому, Олег вперше думав не про бабусю, а про Катю.

А бабуся…

Варто відчути на язиці смак малинового варення, як тут же зʼявляться вона, прямо перед очима, ніби нікуди й не зникала…

КІНЕЦЬ.