– Їдь, синку, тобі теж пора життя своє влаштовувати, – мама погладила Миколу по голові, як маленького, ледве дотяглася, навіть стала навшпиньки.

Мама в Миколи буда маленька акуратненька і світла якась вся жінка, завжди дуже усміхнена.

А Микола у батька вдався. Міцний, високий, долоня широка…

Йому б фізичною роботою займатися, та мати з батьком вчитися сказали.

Тепер він вранці в напрасованій матірʼю сорочці і в строгому костюмі поспішає на “чисту” роботу, як вони з батьком її називали.

Батьки пишалися сином, він у них будівельник, мости проектує! І керівництво Миколу помітило, він уже головний інженер проєкту.

– Мамо, та це не дуже велика посада, більше клопоту, аніж грошей і поваги. Мотаюся по відрядженнях і креслення перевіряю до ночі, коли проєкт здаємо, – сміявся Микола.

Але сам він свою роботу дуже любив.

Ось нещодавно в невеликому селищі місток збудували за його кресленнями.

Не великий міст, а людям радість, тепер швидше й дешевше дорога обійдеться. Ось це і любить у своїй справі Микола – радість в очах людей, подяку за його працю.

А нещодавно запропонували йому тривале відрядження.

Якщо вдало відпрацюють, то чекало на Миколу підвищення. Та тільки він не знав, чи хоче він цього підвищення. Йому жива робота цікава, а папірці підписувати й керувати – якось не дуже.

Але керівництво наполягало на відрядженні, там замовник тільки його – Миколу Петровича просить надіслати, іншого не хоче.

– І Марина Юріївна з тобою поїхати погодилася! – один із працівників багатозначно підняв брови, ніби натякав, як це чудово.

Марина подобалася майже всім їхнім чоловікам, а обрала незрозуміло чому його – Миколу.

Його, звісно, це подобалося.

Марина, напевно, і на це тривале відрядження погодилася саме тому, що Микола туди їде.

– Ти подумай, Миколо, іноді треба зробити один вірний крок – і твоя доля одразу вирішується! У тобі наше керівництво явно зацікавлене.

До речі Марина – напрочуд цілеспрямована жінка, така будь-якого чоловіка направить у правильну сторону. Ти до неї придивись. Коли ви з нею поряд, то одразу видно, що ви пара! Потім жалкувати все життя будеш, якщо не зважишся! – радили колеги.

Микола спробував уявити, як його потім підвищать і він одружиться з Мариною.

Усі їхні мужики будуть йому заздрити – з такою красунею одружився!

Більше жодних думок на цю тему у Миколи не виникало, хоч як він намагався уявити її в неробочій обстановці.

Марина була завжди вдягнена шикарно, вона навряд чи вдома може лежати на дивані й дивитися старі фільми. Або просто сісти на електричку й поїхати на річку, де є дикий пляж, де Микола любить відпочивати.

Так, мабуть, треба рости і бути начальником, щоб стати чоловіком Марини, такий як він їй не підійде…

Так він вирішив, та й мати з батьком Миколу вмовили поїхати, і він погодився на це довге відрядження.

Місяця два, а то й три там стирчати, незвично якось звісно, та й за батьків він хвилюватиметься.

Батько у Миколи на пенсії по здоровʼю, і хоч вони з мамою ще не старі, але він вирішив, що житиме поряд з ними.

Далеко і надовго від них не виїжджатиме.

Коли вони обговорювали з Мариною це відрядження, Микола випадково бовкнув, що він матір з батьком самих залишати не хоче.

А та раптом розреготалася… Зуби у неї білі, очі сині-сині. Вона звісно дуже гарна дівчина,

– Ти що, няньчитися з ними збираєшся?! Живи своїм життям, вони своє вже майже прожили!

Микола одразу пошкодував, що так сказав. Він взагалі не знав, про що з нею розмовляти, дуже вже вона красива, навіть доторкнутися до неї боязко.

А до їхнього поїзда зовсім несподівано підʼїхала ще й Оксана з технічного відділу.

– Миколо Петровичу, ви ж просили вам матеріал до відрядження підібрати. А самі забули і не зайшли до мене!

Оксана була невисока, повненька і Миколі подобалося, як вона з ним спілкується.

Мила дівчина. У неї і хлопець був їй під стать, теж такий невисокий.

Привіз її до поїзда, та й на роботу і з роботи Оксану возить. Дбайливий.

У відрядженні Марина все натякала Миколі, що його скоро чекає підвищення і йому пора подумати про своє майбутнє.

Але її холодна краса і настирливість тільки дратували…

Зрештою Марина раптом розлютилася і проговорилася:

– Даремно мене наші переконали з тобою у відрядження їхати! Ну який ти перспективний?! Не по зубах тобі така, як я. Я жінка з амбіціями і чоловік мені потрібен такий же ж!

А Микола, почувши ці слова, навіть зрадів.

Та й їхнє спільне відрядження вже закінчувалося. Не пройшов він перевірку Марини.

Її оцінюючи погляд, він ловив на собі постійно, думаючи, що він їй подобається. Був наче зачарований її красою.

А тепер зрозумів – та хіба це життя, коли тебе постійно оцінюють і порівнюють з кимось?

Ще тоді, до поїздки, його зачепила фраза, що про маму з татом треба забути, якщо одружуватися надумав.

Та й усе в ньому, навіть машина його, Марині не подобалася!

Не крута, стара, та й сам він одягнений не дуже… І залицятися не вміє, по дорогих ресторанах не водить!

І тут Микола й зрозумів – не даремно вона йому холодною здавалася, інтуїція не підвела.

Конкретно він, Микола, не був потрібен Марині. Їй потрібен був перспективний чоловік, супер ефектний зовні і такий, який хотів би бути багатим.

А решта для неї не мало значення…

…Микола з радістю повернувся додому. Мама відчинила двері, відступила і обійняла його.

– Миколка повернувся?! Один? – гукнув батько з кабінету.

Так він почав називати кімнату, де раніше жила бабуся, його теща.

А коли Петро Миколайович заслаб і став рідше виходити з дому, він тут собі майстерню зробив.

Або як він любив її тепер називати – кабінет.

– Один, Петре, один повернувся! – мати вдячно дивилася на сина.

І Микола зрозумів і питання батька, і погляд матері, бо ж мама його на поїзд у відрядження проводжати їздила, і Марину бачила.

– Переживали ми, Микольцю, що ти не один повернешся, бо ж я бачила я з тобою цю панянку хитру, думала з нею повернешся. А вона ж не просто так з тобою їздила! – не витримала і поділилася мати.

А Микола обійняв її.

– Та ну її, мамо, вона не на мій смак.

І пішов до батька.

– Тату, я тобі тут дещо помайструвати привіз…

– Чудово, синку! – підвівся Петро Миколайович. – Ну вже ти зі мною, як з дитиною! А я ж тут матері шафки на кухні полагодив, та й пральна машинка зламалася. А майструвати цікаво, та тільки пусте це все. Ось онуків дочекаюся, з ними вже й будемо разом майструвати!

На роботі Миколу похвалив директор:

– Молодець, добре попрацював. Ну що, ти підеш до мене в керівництво головним інженером? Вмієш ти і з замовниками все владнати і рішення приймати!

– Не готовий я поки що, – Миколі було незручно, але директор раптом навіть зрадів.

– Ну гаразд, наш Ігор Іванович вирішив ще попрацювати, а там видно буде, може і ти дозрієш…

Чоловіки зустрічаючи його в коридорі жартували:

– Ну як твоє відрядження з Мариною, вдало пройшло?

А потім і Марина зустрілася, сухо з ним привіталася:

– Ну що, кажуть, не дав тобі наш директор підвищення? От і правильно, не потягнеш!

Після обіду Микола забіг у технічний відділ повернути папери.

Він відкрив двері і так і став на порозі від побаченого.

Оксана стояла на драбинці до нього спиною, і тяглася до верхньої полиці, хотіла щось дістати.

Микола був приголомшений, раніше він і не помічав, яка ж вона гарна!

У Миколи аж в роті пересохло від хвилювання – оце так повненька Оксанка, з якою просто цікаво поговорити!

Оксана почула, що хтось зайшов, обернулася і… Почала втрачати рівновагу!

Микола встиг її підхопити і її розгублені очі й пухкі губи опинилися так близько, що він не стримався.

– Миколо, ти що робиш? – її світлі очі потемніли і він зрозумів, що образив її своїм поривом.

– Вибач, я сам не знаю, що на мене найшло! Я ж знаю, у тебе хлопець є, та я просто папери віддати приніс, – виправдовувався Микола.

А Оксана раптом відкинула голову і розсміялася, так радісно, ​​ніби чекала на щось подібне!

– Хлопець? Якщо ти про Олексія, то це мій брат. Він тут поряд працює і підвозить мене вранці і ввечері з роботи забирає.

Микола слухав її й дивувався – і як він раніше не зрозумів, що ось вона!

Та, з якою він завжди почувається найкрутішим хлопцем.

З нею він може про все говорити і до сьогодні здавалося, що Оксана просто друг.

Але цей друг несподівано перетворився на спокусливу дівчину. Добре, що ніхто цього не помітив раніше за Миколу!

– Оксанко, я проведу тебе сьогодні, я теж на машині, ти не проти, га? – прошепотів їй на вухо Микола.

За вікном раптом потемніло, хмарилося з ранку, і лив дощ.

– Так, Микольцю, підвези, а то в Олексія сьогодні вихідний, а бачиш який дощ! – погодилася дівчина.

Але з її очей Микола вже зрозумів, що не в дощі справа.

А в ньому, в Миколі!

Їй не так важливо було, ким він працює і на якій він машині, їй він сам, Микола, потрібний, і він це тепер відчував!

…Коли через місяць Микола привів Оксану знайомитися з батьками, мати на нього глянула радісно й схвально.

Оксана їй з першого погляду сподобалося.

– Ой, як у вас цікаво! Оксана із захопленням провела рукою по книгах у батька в «кабінеті». Подивилася його невигадливі вироби з дерева і щиро захопилася:

– Петре Миколайовичу, невже ви все це самі зробили? Один своїми руками? Мені дуже подобається! Ой, а в нас такий самий бабусин сервіз, частину розбили, але це пам’ять, ми його бережемо.

Коли Микола повернувся, провівши Оксану, мама його обійняла, а батько, хвилюючись, спитав:

– Де ти знайшов цей скарб? Яка чудова чиста дівчина!

– Тату, мамо, ви не повірите, ми з нею вже давно знайомі, а розгледів я її тільки зараз, – засміявся Микола.

– Слава Богу, хоч зараз розгледів, – перезирнулися батьки. – Слава Богу!

…Після весілля жити Микола й Оксана вирішили окремо.

Але у його батьків дівчина часто залишалася. Квартира велика, Оксана з його татом одразу порозумілася.

Ну а з мамою натомість вони іноді щось смачненьке готували разом, особливо до свят.

Коли Оксана пішла в декрет, директор викликав Миколу, щоб повернутися до того самого питання.

Старий вже головний інженер Ігор Іванович тепер уже точно вирішив іти на пенсію.

І цього разу Микола не відмовився. У нього ж тепер сім’я, досвід роботи є. Є що підлеглим сказати, і він тепер знає, як роботу правильно організувати.

Він став сильнішим, він чоловік, за ним і Оксана, і діти, які в них будуть. І його батьки, які не молодіють.

І це для Миколи найголовніший стимул – берегти й охороняти свою родину.

Ось таке воно – його особисте, його потаємне, найпростіше звичайне щастя!

Яке, як і в дитинстві, просто відчуваєш поглядом, відчуваєш дотиком і чуєш інтонацію рідного голосу – і ти невимовно щасливий…

КІНЕЦЬ.