– Значить, або робиш, як я сказала, або до мене за допомогою більше взагалі не звертайся! – Лариса Василівна відвернулася від дочки і схрестила руки, а Марина важко зітхнула.

– Мамо! – ахнула вона. – Ну чому тобі це так важливо?

– Тому що, на відміну від тебе, я все розумію! І я вмію прораховувати варіанти. А не так, як ти!

Марина зітхнула знову і опустила голову. Мати таки мала рацію…

Колись давно вона розлучилася з татом через те, що він мало заробляв і вийшла заміж за Олексія Сергійовича, який хоч і не був багатієм, але дарувати дружині дорогі подарунки і відправляти її двічі–тричі на рік на відпочинок цілком міг собі дозволити .

У самої Марини так не вийшло. Вона вийшла заміж за величезним коханням. За однокурсника.

А через рік після закінчення навчання, коли з’ясувалося, що вона чекає дитину, піддалася на вмовляння чоловіка, і залишила її.

А от молодий татусь бути батьком раптом передумав – рівно через пів року після народження дитини.

І він зник… Добре хоч, що Марина мала роботу, а отже й деякі виплати, а жити вони з сином перебралися до діда, який жив сам після того, як не стало батька.

Звісно, було важко. І мати, хоч і сварилася на Марину, на чому світ стоїть, таки приходила і допомагала з дитиною.

Та й дід осторонь не залишався. Щоправда, Марині все частіше здавалося, що вдвох з дідом їм було б спокійніше: посидівши з онуком годину, поки Марина бігала в поліклініку, чи магазин, мама потім ще дві години сварилася на неї, розповідаючи, яка вона недолуга.

…Ось і зараз так сталося. Максим заслаб, дід лежав із тиском, а Марині треба було терміново сходити, оформити документи.

Вона впоралася за півтори години, а, повернувшись, і попивши з мамою чаю, сказала, що планує найближчим часом організувати хрестини малюка, адже йому вже майже рік.

І сказала, що на хрестини запросить своїх друзів – найкращу подругу та колишнього однокласника. І ось тут почалося…

Лариса Василівна, хоч і сварилася майже пошепки, щоб не розбудити дитину, але натомість на слова не скупилася.

Суть її претензій зводилася до того, що хрещених треба вибирати з розумом – або багатих, або впливових. Тому хрещеним стане її чоловік, а хрещеною – її подруга.

– Ну добре, – втомлено зітхнула Марина. – Проти Олексія Сергійовича я нічого не маю, у нас з ним нормальні стосунки. Але твоя Дарина… Мамо… Вона ж мене не любить…

– Зате це моя найкраща подруга! Але навіть це не головне.Ти подумай своєю головою! Своїх дітей у неї немає і ніколи не буде, ти ж знаєш, у неї проблеми.

Я її найкраща і єдина подруга. Звісно, вона Максимчика полюбить, як рідного і завжди прийде на допомогу… І взагалі… Вона жінка небідна, до того ж руки золоті – і шиє, і в’яже на замовлення…

Ти подумай, адже у Максимчика буде не просто безкоштовний одяг, а ексклюзивний безкоштовний одяг. А що дитині зможе дати твоя Наталка? Заміж вискочить і забуде про хрещеника!

– Не знаю, мамо, – Марина ще сумнівалася. – Мені здається, хресну треба не по розрахунку вибирати…

– Здається їй! Ти, он, заміж теж не за розрахунком виходила, і що? Хто мав рацію, в результаті? Отже, так. Або Дарина хрещена, або до мене більше взагалі не звертайся. Нехай дід допомагає, ноги моєї в цьому будинку не буде!

…До таїнства Дарина принесла для Максимчика таку чарівну сорочечку, що всі ахнули. Це було просто якесь мереживне диво, а малюк у ній виглядав справжнім янголятком.

Лариса Василівна поблажливо поглядала на дочку і посміхалася куточками губ.

– Ну і хто мав рацію? – ніби питала вона, а Марина мовчки опускала очі.

Проблеми почалися, тільки–но всі зайшли у квартиру. Вже з порога Дарина почала обурюватись, що їй допомагав знімати пальто чоловік, а не хазяйка, яка побігла вкладати дитину.

Потім їй не сподобалося те, що попросили говорити трохи тихіше, щоб не розбудити малюка:

– Я гостя і вимагаю шанобливого ставлення до себе! Я говоритиму так, як звикла і не збираюся ні під кого підлаштовуватися!

Крапки кипіння її гнів досяг, коли на стіл почали накривати Лариса Василівна і дід.

Марина, перед тим, як їхати у храм, все приготувала, проте тарілки з нарізками треба було дістати з холодильника, а салати розкласти по салатниках.

– Хороша ж ти господиня! – сердилася вона, – сама, значить, відпочивати, а гості – метушись? Ні, Ларисо, я не розумію тебе! Ти тут у гостях, ось і сиди. Нехай твоїй доньці буде соромно, що вона не зуміла вчасно гостей нагодувати! Перший раз таку неповагу зустрічаю!

– Ну що ж вдієш, – Лариса Василівна знизала плечима. – Тут уже що виросло, те виросло…

Дитина нарешті заснула, і Марина повернулася до гостей.

Вона пропонувала скуштувати то одне, то інше, розповідала, що з чого приготоване і питала, чи всім смачно.

Смачно було всім. Окрім Дарини. Один салат їй був жирний, другий недосолений, у третьому «чогось не вистачало», а в четвертому була «дика суміш, як таке можна їсти, тьху».

М’ясну нарізку вона їсти відмовилася, бо там одна хімія, червона риба – фарбована, а гриби, напевно, були червиві і їх ніхто до ладу не чистив перед засолюванням.

Вона поїла бутербродів з червоною ікрою і буркотливо запитала, чи буде гаряче, чи вона з цього будинку має голодною піти?

– Звісно! – підскочила з місця Марина. – Зараз розігрію!

– Розігрію?! – зареготала Дарина, а Лариса Василівна почервоніла від сорому за дочку.

На гаряче було куряче філе під шубою, соте з баклажанів та картопляні зрази з грибами.

Марина намагалася догодити всім.

– І? – Дарина підняла брови. – Я не зрозуміла, а картопля де?

– Вибачте, що? – перепитала хазяйка.

– Картопля. Варена. Де? Щось я не бачу!

– Та я не варила картоплю, – розгубилася Марина. – Я подумала…

Марина не розуміла, що відбувається.

– А ти не подумала, що, в першу чергу, треба враховувати смаки гостей, а не свої? Марина, я, звісно, припускала, що щось подібне буде, але… Ти мене знаєш все своє життя! Як ти могла забути, що я без картоплі за святковий стіл не сідаю?

– Забула, вибачте, – і вона повернулася до іншого гостя, питаючи, що він буде на гарнір – баклажани, чи зрази.

– Ну, знаєте! – Дарина аж підскочила зі столу. – Це вже ні в які рамки… Ларисо, це вже край! Проведи мене! Я не бажаю тут залишатися! Йдемо звідси! – кивнула вона чоловікові.

Подружжя у супроводі Лариси Василівни вийшли в коридор і довго, шумно одягалися.

Марина визирнула лише один раз, щоб попрощатися – і повернулася до решти гостей.

– Знаєш що? – мати витягла її в коридор, коли невдоволена хресна пішла. – Зганьбила ти мене сьогодні! Мені так соромно було, як ніколи в житті! Ти хоч розумієш, що вона ніколи вже сюди не прийде?! Та і сто разів подумаю!

– Так, мамо, – несподівано спокійно озвалася Марина. – Ти подумай… Вибач, мені треба йти до гостей…

…Минуло двадцять років. Дарина справді жодного разу не з’явилася у житті хрещеника.

Перший рік вона передавала іграшки – у подарунок до свята, потім і це пішло у минуле.

Лариса Василівна довго ображалася на дочку і навіть на цілих пів року перестала з нею розмовляти, але потім змирилася – все таки дочка в неї одна.

Що виросло, те виросло, мовляв, думає вона…

Але Марина більше матері такого не дозволяє. Хоче побавити онука – хай бавить. А свої поради, хай тримає при собі…