– Не зрозумів! Я що мало заробляю? Не могла привести себе до ладу?

— Не могла, Вітю. Андрійко заслаб.

— Я людина дії, а ти людина лінощів! Все, це кінець, Олю. Я так більше не збираюся жити. Тобі взагалі все жіноче ніби чуже. Яка ти стала, не бачиш чи що? Так он же ж воно дзеркало – подивися, — сухо сказав Віктор і поставив валізу на підлогу.

— У мене не було часу, Вітю. Я й справді не змогла, тільки купила кілька речей. Смачно приготувала… Ти що?

— Хочу приїжджати додому до дружини. Коханої, поки що. Поки що коханої. Де вони?

– Сплять. Вже десята. Вітю, я так більше не можу.

Віктор спохмурнів і сів на пуфик, почав знімати черевики. Втомлено глянув на неї – стоїть біла, хвостик розтріпаний, очі, як блюдця… Ні помади, ні блиску… Нічого не лишилося… Сірість одна.

– Олю, я заробляю гроші для вас, не для себе. Я вірний, але що ти мені пропонуєш? Ще зачекати? Ще? Скільки ще?

— Отака я, — заявила Ольга. — Моїх батьків немає поряд, твоїх також немає поряд. Ти вдома майже не буваєш, а коли приходиш, відправляєш мене кудись, а я не хочу. Я вдома хочу сидіти з нашими дітьми, виховувати їх. Більше нічого не хочу поки що.

— Всього один вечір на тиждень я хочу бачити з собою дружину… Я багато чого просив? Ми домовилися. Ти знала, що я приїду. Десята година.
Одним словом, я зрозумів, що ти це спеціально. Стоїш, он ніяка вся…

– Сам ти такий! – підвищила вона свій тонкий голос. — Я – мати!

– Все я зрозумів. Мати… Давай, мамо, живи тоді одна. Я поїхав назад. Передумаєш, подзвониш… Мати. Мені не потрібна мати! Мені потрібна моя дружина!

Всередині Віктора вирувало обурення. Він не дивився в обличчя дружини, вона відвернулася і пішла в кімнату.

– Я йду Олю. Ти чула? Аліменти будуть великі, на всіх вистачить.

Вона не відповіла. Віктор відчинив двері, потім знову зачинив і покликав:

– Олю підійди сюди, щоб я їх не розбудив.

Вона підійшла і притулилася до одвірка. Волосся було розпущене. Коротке, але розпустила, і губи нафарбувала.

– Ти спеціально. Я так і знав.

— Щоб ти їх не розбудив, іди. Я житиму з ними. Мені потрібен чоловік поруч, а не такий… Ти образив мене.

– Чим?

– Словами. Я хочу жити з дітьми, а ти живи, з ким хочеш.

— Якби ти мене любила, то одразу так зустріла б. Хоч би знак подала, що рада, як чоловікові, як мужику.

— Якби ти мене любив, ти таке перед від’їздом не сказав би. Іди, Вітю.

– Думаєш, це вихід?

– Вихід.

– А виховання? Без батька зростатимуть?

— Вони й досі без батька. Поки маленькі… А потім почують як ти мене не любиш, ще гірше стане….
Якби в них був інший батько, який би грався із ними і купав частіше, аніж раз на місяць… Який приходив би і гуляв… Я б кинулася йому в ноги… Мабуть. А ти… йди, Вітю, — Ольга пішла в кімнату і вимкнула світло.

– Я подивлюся, як ти знайдеш! Невдячна! — сказав Віктор і вийшов із хати.

Він втомився. Був на роботі, одні мужики і кухарки в їдальні – жінки миловидні усміхнені.

– У всіх діти, але вони мають сили любити чоловіків! — сказав собі вголос Віктор і вийшов з під’їзду.

Надворі було темно, порожньо, холодно. Закинувши валізу в багажник, звідки він щойно її діставав, він сів і почав пошук готелів. Потім махнув рукою і сказав:

– Мати!

Від матері було два пропущені дзвінки тиждень тому. Він не передзвонив, замотався, та й не хотілося. Ну, що вона скаже?

– Вітю, як справи? Як у Олексія справи, як Андрійко? А Оля там справляється? Подзвоню, скажу, що Оля з чоловіком не впоралася. Розлучилися. Досить… Вона прикидається спеціально, щоб я взагалі охолов. Всі розмови тільки про каструлі, приготування, прання…

Мати не відповіла.

– Поїду, гляну, як там у неї. Заразом розповім останні новини.

Матір Віктор ретельно уникав, вірніше він привозив їй продукти, запитував про здоров’я, але в квартирі було, як на старому горищі або в коморі, а годувала вона несмачним борщем Бог знає на чому звареним. Тому він уникав і просто ненадовго забігав.

У животі голосно забурчало.

– Добре, нехай буде борщ.

Віктор не їхав, сидів і чекав перед своїм будинком. Подивився на вікна – темні. Дружина світло не увімкнула, і йому не дзвонила, як минулого разу: – Вітю, повернися.

– Дружину люблю. Поки що люблю. Але що вона робить зі мною? Сама ж на ліво відправляє. Сама.

А я не можу. Ось така я людина… Не можу. І не хочу. Потрібно розлучатися, жити більше так неможливо…

Уникає вона мене. Вже три роки точно уникає. Так жити не можна.

Мати жила не надто далеко на машині по прямій, у годині їзди. Зайшов він у стару п’ятиповерхівку, на четвертому поверсі зупинився. Запах у під’їзді стояв знайомий, свій. Не сказати, що зовсім неприємний, якийсь із дитинства знайомий.

– Хто? Хто там? — пролунав старечий голос. Тонкий такий.

– Я, мамо. Відкрий. На телефон не відповідаєш – я приїхав.

– Хто? — недовірливо запитала мати.

– Син твій, Віктор. Відкривай.

Мати, затихла, відключила домофон, не відчинила.

– Почалося. Спати вляглася, а світло ж було.

Віктор зачекав і знову подзвонив.

Тут його мобільний ожив:

– Вітю. Це мама. До мене вночі хтось дзвонив і сказав, що це ти.

— Спала, чи що?

– Ні, телевізор дивилася. А ти що мені не подзвонив? Я думала ти на заробітках, ти ж поїхав… Довелося Олечці дзвонити…

— Мамо, це я приїхав, відчини.

– Як приїхав?!

– Ось так. Приїхав. Відкривай, зараз ще раз подзвоню по домофону.

На цей раз мати відкрила.

Вийшла зустрічати, накинувши шаль.

– Привіт мамо. Ти впізнала мене взагалі?

— Синочку, звісно. Звісно впізнала. Я на тебе просто не чекала. А ти що, на хвилиночку? Повз проїжджав?

– Ні. Пустиш?

– Ти зайдеш? Ой, Господи. Заходь, швидше. Змерз чи що? З роботи й одразу до мене? А Оля там чекає… Так ти зателефонуй їй, скажи у матері побудеш і поїдеш. Тільки хай спати лягає, діти рано прокидаються.

Обличчя матері одразу засяяло. Вона швидко дістала картаті чоловічі капці і поклала перед Віктором:

– Ось, твої, тобі купила. Нові. У мене холодно, одягай. Одягай, кажу, підлога холодна!

Вона заметушилась, пішла на кухню, увімкнула світло.

Потім наче згадала щось і підійшла. Допитливо подивилася:

– Що трапилося?

— Що трапилося… Вирішив заїхати. Ось… колесо спустило, сюди ближче. Завтра вранці поїду.

— Олечці дзвонив?

– Олечка в курсі. Мамо, досить питань.

– Вітю. Ну ж бо!

– Що “ну ж бо”?

Мати заплющила очі, потім, впоравшись із хвилюванням ще раз, вже суворо повторила:

– Ну ж бо! Розказуй матері!

— Нема що розказувати. Дай пройду, руки помию. Тільки–но приїхав. Серйозно, мамо.

— Гаразд, іди, мий. Рушник зараз дам.

Голос у матері став строгим, як він пам’ятав у дитинстві.

Дочекавшись, поки вона піде по рушник у кімнату, Віктор оглянув ванну. Скрізь іржа, полежати відмокнути точно не вдасться. Він швидко вимив руки дешевим милом, провів по обличчю – неголена щетина.

Почав замовляти вечерю – доставлення знайшов швидко.

– Валіза залишилася в машині, треба б сходити…

Їсти розхотілося. Мати чатувала біля ванни, її добре знайомі блакитні очі дивилися серйозно і насторожено.

– Що? — спитав Віктор і посміхнувся.

— Ти що надумав?

— Я нічого не надумав. Мамо, ходімо, чаю налий… Пити хочу.

— Руки помив?

– Помив.

— А язик свій з милом помив?

— Мамо, перестань, я вже дорослий дядько.

— Я дам тобі, дорослий дядько! Ти, питаю, язика мив?

— Так, ми посварилися. Трохи. Все нормально.

– Я тобі влаштую, нормально! Я тобі… Ти що ж такий, у батька…

Він теж усе життя отак наговорить, усім погано зробить, а потім ходить, як ніби нічого й не сталося. Ласкавий такий.

Ти що це? Йди додому швидко! Швидко йди кому сказала! Двоє дітей у тебе, а ти все… Нісенітницями займаєшся! Іди, сказала, додому. Олечку любиш, що ти показуєш із себе!

— Мамо, не сварися. Я так втомився…

— Ти ще не знаєш, що таке втомлюватись! У мене вас троє було і всі по черзі слабі були. Я без батька твого, то взагалі б… Ану йди додому швидко!

— Не любить вона мене, мамо…

— Це хто тобі таку пісню наспівав?

– Я сам зрозумів. Хочу приїжджати додому до дружини.

– Той хто не любить, так ласкаво про тебе не говорить, і страви на твій смак не готує, і сорочки тобі не прасує! Була я у вас… Бачила все. І як вона хапається, тобі все подає. І як ти на неї голодним поглядом дивишся, як волосся її торкаєшся. Іди додому і сам, все сам. Скромна вона в тебе і гарна. Оля наша.

— Зараз мені не треба додому. Дай відійти.

— У сім’ї душа живе, поки ти, Вітю, язик свій чиститимеш. Тобі на роботі дісталося, ти приходиш і приносиш додому. Точно, як твій батько. Я ж зрозуміла до сорока років, а до того… Виставляла його. Тільки ти, Вітю, за батька хапався і дивився на мене. А я шкодувала. Але кохала, кохала вас усіх. І Оля кохає.

– Самі розберемося.

— Ти що ж, — сказала вона з несподіваною усмішкою. – Оля дуже любить тебе, я знаю.

— Звідки, мамо? Звідки? Ви ж не спілкуєтесь.

– Ми? Я майже кожен день дзвоню або чекаю її дзвінка. Всі новини розкаже, здоров’я побажає, дасть послухати Андрійка й Олексія, розповість, як там у садочку. Ми і гуляли… Вона приїжджала до мене з дітьми. Сяде на електричку і до мене. Увечері додому.

Подзвонили в домофон – доставили їжу.

Віктор відкрив, сумно подивився в пакет і сказав:

– Мамо, ти взагалі довго не спиш?

– Я? Та о дванадцятій – пів на першу лягаю і ще трохи дивлюся телевізор.

— Поїхали до нас, мамо? Я й справді наговорив всього… Ользі прикро стало. Я ж люблю її. Хочеться мені трохи теж щастя… А вона, щось… Як спеціально…

Мати з радісним блиском в очах почала збиратися. Одягла нову кофту, забравши етикетки, склала чистий халат, дістала пакет, почала шарудіти.

– Я готова!

– Так швидко?

— А що мені? Побачу онуків, Олексія на руках потримаю, його я зможу підняти. Скоро теж виросте і не потягаєш. Вітю, ти ще квіти купи і цей… Зефір… Вона любить тебе. Витю, ну як ти синку? Агов, синку… Ти що в мене, чи плачеш?

– Ні. Ходімо на вихід!

— Ех ти мій бідний. Мишко в мене пішов, Славко теж у мене, а ти, Вітю – в батька. Ну, нічого, нічого. Батько наш теж добрий був, дорога наша людина. Працював багато, сварився.

Але було в нас все краще і краще. І у вас все буде! Щастя буде.
Ти всі слова назад забери, всі. Похвали, спробуй, скажи як смачно. Скажи, що гарна. Адже ж вона в тебе така гарна.

Поки їхали додому, очі матері тепло мружились від світла фар зустрічних машин.

Під’їхали до будинку.

Віктор обернувся і зустрівся з очима матері. Вони світилися розумінням, як у дитинстві. Викличуть бувало її в школу – очі світилися переживанням, додому прийде – строгістю. А спати лягаєш – добром і розумінням.

Віктор з матірʼю тихенько зайшли квартиру. Діти спали в кімнаті, а Оля заснула на кухні, сидячи, опустивши голову на складені руки.

На столі стояли страви – запечена картопля у сметані з часником, гриби з духовки з сиром, фаршировані, відбивні в паніруванні і два салатики. Чекала. Готувалася…

Віктор гірко зітхнув і обережно підняв її на руки.

— Люба, пробач мені. Я наговорив… Пробач, кохана. Я віднесу тебе, спи, спи…

Ольга прокинулась і спочатку не зрозуміла, що відбувається.

— Я не спеціально… – нарешті сказала вона. – Я на годинник не подивилася, навіть у душ не встигла. Витю… Ти мене таку любиш?

– Дуже. Дуже кохаю. Кохаю… Олечко… І наших дітей люблю.

– Я теж.

— Олю я маму привіз, переживав, не вибачиш. Ти спи, я до дітей підійду. Ти відпочинь.

– Квартира велика, дві кімнати, вітальня простора, коридор у якому ми сварилися сьогодні, — думав Віктор, сидячи між дитячими ліжечками. — В одній кімнаті зараз дружина спить. Я її сам уклав, ковдру поправив, щоб виспалася. Ось – Олексій. Олексій Вікторович. Характер ніжний, Ольгині очі. Ось – Андрійко. Тонкий, як гілочка…

Мати вже похазяйнувала, постелила собі на дивані. Підійшла тихенько:

– Сплять?

— Сплять, мамо.

— Скучив?

– Я у ванну, мамо. Ти поклич, якщо що. Олю не буди…. Та я недовго. Я так тобі вдячний.

— Так, через те, що не прийняла в себе. І не прийму. Ні, не прийму. Завжди додому відправлятиму. Була б дружина погана – прийняла б у себе. А в тебе – кохана. Краще б ти обійняв її, коли приїхав! Треба бути людиною дії, а ти – людина слова… Та ще й якого.

– Поганого. Злого і поганого…

Віктор затих.

Він сидів тихо і смирно хвилин десять, доки на плече його не лягла рука і у вухо не прошепотіли:

– Вітю, я не можу заснути без тебе. Я ванну набрала, іди…