– І в кого ти тільки така, Валю? Як батька твого не стало, так я більше на жодного мужика і не глянула. А ти?

– Ну, і кому ти цим краще зробила, мамо? Ми з тобою, як не стало батька, з хліба на воду перебивалися. А був би мужик у домі, то все інакше було б, забезпечував би він нас. Ні, я молода, я жити хочу добре і не треба мені читати моралі.

– Та як ти смієш так з матірʼю говорити? – почала галасувати літня жінка. – Ну, дивись, коли Тонька тобі влаштує, то я тільки рада буду, слова на твій захист не скажу. Та й як тебе захищати? Ти чужого мужика відвела з родини, двох дітей без батька залишила. Ох, і зганьбилась ти, дочко.

Нехай ми з тобою жили небагато, але люди мене поважали. А тепер через тебе, через викрутаси твої повагу я всю розгубила. На мене односельці ходять і показують пальцем, а то й слова недобрі ще й говорять.

– Ну і ти їм недобрим словом дай відповідь. Їм яке діло? У мене з Федьком, між іншим, кохання.

– Це що ж за кохання таке, що ти свою рідну дитину залишила на мене? Не дівка ти вже, щоб у кохання гратися! Одумайся, Валю! Про доньку свою подумай, їй у школу через два місяці йти. Я не впораюся, важко мені, сили вже не ті.

– Мамо, потерпи ще трошки, місяці зо два-три. Ми з Федьком влаштуємося на іншому місці, тоді й заберу Наталку. Сама розумієш, тут нам із ним жити спокійно не дадуть.

– Мамо, ну так вийшло, – спокійно, ніби не помічаючи лайки матері, говорила Валя. – На кого мені ще сподіватись, якщо не на тебе?

– Ти навіщо речі береш? Знову їдеш? – галасувала бабуся. – Тільки-но приїхала, я думала, хоч смородину допоможеш мені зібрати і на базар відвезти, продати. Ти б мені хоч грошей залишала на Наталку. Мені з моєї пенсії годувати її нема на що…

– Мамо, погано у нас зараз із грошима. Федько тільки-но на роботу влаштувався, навіть ще перший аванс не отримав. А я ще нічого не знайшла.

– Не знайшла вона… А ти там, у місті цьому, у начальниці, чи що збираєшся? Іди підлогу мити. На іншу роботу тебе, сільську, і там не візьмуть.

– В магазин я хочу, продавчинею. Тільки спершу навчання треба пройти. У місті з цим строго, це у нас аби-кого на цю посаду беруть.

– Ти живеш тільки для себе! Вчитися тепер надумала! А Наталка? Якщо не потрібна вона тобі, то віддай її у дитбудинок!

Наталка не знала, що таке дитбудинок. Вона уявила, що це такий будинок, де живуть лише діти. Багато дітей. Там дуже весело і багато іграшок, грати можна скільки завгодно. Наталці захотілося потрапити до цього будинку. Бабуся виховувала її строго, казала працювати. Вчора Наталя замість того, щоб гратися, пів дня збирала нелюду їй смородину. Сьогодні напевно на неї чекало теж саме.

– Настав час мені, мамо, а то на потяг запізнюся, он Степанович уже під’їхав, довезе мене до вокзалу в райцентрі.

Бабуся сварилася, Наталка не знала, що відбувається. Дівчинка вибігла з дому, а вдалині вже виднілась машина, що відвозила її матір.

– Мамо, мамо! – з усіх ніг кинулася бігти Наталя ґрунтовою дорогою. – Візьми мене з собою, матусю. Я обіцяю, що поводитимуся добре.

Мабуть, мати не чула галасу дочки. Принаймні навіть не обернулася.

…Наталя чекала. Адже мати обіцяла забрати її, щойно влаштується на новому місці. Наталя вірила матері, але час минав, а мати не зʼявлялася. Поступово її образ почав зникати пам’яті дівчинки…

…Наталя прибирала у кімнаті, як раптом з коридору почувся якийсь шум.

– Хтось прийшов, чи що? – пробурмотіла дівчина і відставила швабру в сторону.

– О, люди! Дивіться-но – зʼявилася! – раптом почула Наталя невдоволений голос бабусі. – Це ж де тебе три роки носило? Хоч би листа написала, дізналася, як ми тут – чи живі, чи здорові? А це ще хто з тобою?

Наталя вибігла з кімнати. У коридорі стояла жінка з дитиною на руках.

Наталя придивилась до неї і не повірила своїм очам!

Щоправда, вона не одразу впізнала матір. Валя дуже поповніла.

Дівчинка хотіла кинутися до матері, але щось зупинило її.

Вона застигла, притулившись до одвірка, і мовчки дивилася на матір, ніби чекаючи, що та її покличе.

– Доброго дня, доню! – злегка посміхнулася Валя. – Подорослішала ти, наречена вже майже.

– Ти б ще довше не приїжджала, – продовжувала бурчати бабуся.

– Мамо, я ненадовго… Розумієш, ситуація яка… Федьку роботу запропонували, далеко – у Німеччині. Виїжджаємо ми. Сама розумієш, з дитиною такою малою важко буде на новому місці облаштовуватися. Іванку всього рік і два місяці.

– Ти до чого це хилиш?

– Мамо, залишу я в тебе сина. Як влаштуємося – заберу.

– Навіть і не думай! – ахнула бабуся так. – Он, забирай Наталку і їдьте всі разом. Скільки ти мені ще дітей своїх залишатимеш?

– Мамо, вони ж тобі не чужі. Онуки таки.

– Онуки онуки, тільки сил у мене вже немає й здоров’я!

– Мамо, Іванка я все одно залишу. Якщо не потрібні тобі рідні онуки, віддавай їх у дитбудинок. Вирішуй сама…

З цими словами Валя залишила дитину і вийшла з дому, не сказавши ані слова.

Наталя з Іванком свою матір так і не дочекалися, до села Валентина більше не приїжджала і жодних звісток від неї не було.

Бабусі не стало за три місяці до вісімнадцятиліття Наталі. Як тільки Наталці виповнилося вісімнадцять, вона вийшла заміж за хлопця із сусіднього села. Мишко хороший був хлопець, добрий, роботящий.

Наталя одразу ж попередила нареченого, що брата свого не залишить. Мишко був зовсім не проти, що Іванко житиме з ними.

Іванко виріс завидним нареченим, кращим майстром на селі.

Одружився з першою красунею і сам збудував будинок для сім’ї. Усьому, що він умів робити, його навчив Михайло.

Наталя була щаслива у шлюбі. Вона часто згадувала бабусю, раніше їй здавалося, що бабуся виховує її надто строго, але тепер вона дякувала старенькій за виховання, яке та їй дала…