Незабаром, відчуваю, мене ця ситуація остаточно доведе, і я виставлю молодь за двері. Нехай йдуть жити на орендовану квартиру або до свахи.

Чому я маю миритися з незручностями, які вони мені доставляють? Вони до мене прийшли, отже повинні підлаштовуватися під мій графік.

Але вони мало того, що не хочуть увійти в становище, так ще й хамлять, в основному зять, який заявив, що це мої проблеми, що я сплю до обіду, а вони люди, які працюють.

Жити до мене молоді попросилися чотири місяці тому. Дочка зателефонувала і сказала, що їм на своє житло збирати треба, а на оренді хіба ж назбираєш. От і попросили їх пустити до себе.

У мене двокімнатна, кімнати не прохідні, тому я увійшла в становище і погодилася. Грошима я допомогти не можу, на пенсії вже, тому хоч так посприяю.

Я не думала, що такі проблеми будуть. Я за розпорядком дня більше “сова”, тобто лягаю пізно, прокидаюся теж пізно.

Все життя мучилася від необхідності схоплюватися рано вранці, а як вийшла на пенсію нарешті перейшла на зручний для себе режим.

Лягаю десь близько двох-трьох годин, встаю о десятій-одинадцятій. А що мені? Дітей малих не має, на роботу вставати не треба, можу собі дозволити.

У молоді свій графік, ну воно й зрозуміло, їм працювати треба, вранці підйом. Тому спати вони вкладаються годині о десятій вечора, щоб встигнути виспатися.

Ось як вони спати лягли, так я починаю ходити навшпиньки. Навіть навушники купила, щоби телевізор спокійно дивитися і нікому не заважати.

Якщо щось галасливе треба зробити, то я краще відкладу на наступний день, не хочеться будити молодь, сама розумію, що це таке, коли галасують і будять.

А ось молодь у мене зовсім не соромиться вранці мене будити. Встануть, телевізор на кухні ввімкнуть, давай посудом гриміти. Зять ще й у душ бере телефон та музику вмикає.

Ходять, як слони, дверима грюкають. Тут мертвий прокинеться, а не тільки сплячий. І начхати їм, що я лише три-чотири години поспала.

Дочку вже просила, щоб вони вранці тихіше поводилися, але вона киває, а нічого не змінюється. Зять взагалі ігнорує мої прохання, вважаючи їх за блаженство.

– Усі нормальні люди ночами сплять, а вдень не сплять! – Заявив він мені.

– Мам, правда, ми ж не можемо безшумно збиратися! – підтримує зятя дочка.

Я чомусь можу не шуміти, коли вони сплять, а вони не можуть. А то вранці не можна обійтися без музики в душі, телевізора та гуркотіння посудом. Вони навіть голосу не знижують, коли розмовляють.

Все розумію, але поводяться вони, як на мене, по-свинськи. Те, що їм на роботу треба збиратися, їх не виправдовує, все можна робити тихіше.

Не хочу уподібнюватися їм і починати шуміти ночами, я ж доросла людина. Спробую ще раз поговорити з дочкою, а вона вже нехай спілкується зі своїм чоловіком.

Якщо це не допоможе, то вкажу на двері. Розумію, у що це виллється, але посваримося ми у будь-якому разі, просто якщо я їх вижену, то збережу собі вагон нервових клітин.

Тим більше в мене перед очима є приклад моєї сестри, якій її син із невісткою на шию сіли та поганяють. Вона вже вся звелася, а робити нічого не хоче, чекає, коли саме якось вирішиться, вже п’ять років чекає. Я так не хочу.

КІНЕЦЬ.