– І що мені тепер робити? Ти ж знаєш, що мені нема куди йти. А дитина? Ти про сина подумав? – намагалася я впросити чоловіка не робити помилки, але той стояв на своєму – він вирішив, що я маю піти з його дому.

З чоловіком я ніколи добре не жила, але і не сподівалася, що він здатен отак просто вигнати мене з дитиною на вулицю. Будинок, в якому ми жили, належав свекрусі, тому Анатолій з легкістю вказав мені на двері, розуміючи, що навіть через суд я нічого не доб’юся.

Андрійку було всього 4 рочки, і він не розумів, куди його мама веде, адже надворі вже стемніло. Я і сама не знала, що мені робити, бо батьки жили далеко, а в місті у мене майже не було знайомих.

Проте, одну жінку я таки знала, це була родичка Анатолія, з якою ми бачилися всього кілька разів. Тітка Раїса працювала викладачем в університеті, і жила сама.

Я згадала де вона живе і пішла до неї, хотіла попроситися заночувати і позичити грошей на дорогу до батьків. Але коли тітка Раїса почула, що з нами зробив її далекий родич, вона сказала, що я можу залишатися у неї скільки завгодно, а про мого чоловіка вона сказала, що вона не здивована зовсім.

– Хоч вони і мої родичі, але маю визнати, що вони погані люди. Ну як можна було рідну дитину на вулицю вигнати? Але ти не хвилюйся, живіть у мене скільки треба буде, я нічого нікому не скажу, а тобі з дитиною допоможу, – пообіцяла тітка Раїса.

Так у нас з Андрійком почалося нове життя. Анатолій нас навіть не шукав, бо щойно він розлучився зі мною, так відразу і привів додому свою нову пасію, швидше за все він тому так і поспішав нас спекатися, бо вже мав на приміті іншу.

У тітки Раїси нам з сином було дуже добре. То було літо, вона була у відпустці, тому дуже допомагала мені з дитиною, а я могла піти на підробіток, щоб хоч трохи грошей заробити, адже від чоловіка я не отримувала нічого.

З часом тітка Раїса наполягла на тому, що мені потрібна освіта, і я пішла вчитися до неї в університет на заочну форму навчання. І знову ж таки, без допомоги цієї чудової жінки я б не справилася.

А одного разу я пішла виносити сміття. Біля мене зупинилося велике чорне авто, з якого вийшов чоловік, який теж виносив сміття. Він глянув на мене і запитав, чи можна зі мною познайомитися.

Я посміхнулася, бо вважала таке місце не найкращим для знайомств, та й вигляд у мене був не вельми, адже ніхто не фарбує губи перед тим, як вийти на вулицю з сміттям.

Віктор, так звали цього чоловіка, був дуже наполегливим, і провів мене до самої квартири. Як він потім пояснив, він закохався у мене з першого погляду, хоча до цього випадку я в таке не вірила.

Ми ще стояли з ним під дверима розмовляли, і тут вийшла тітка Раїса.

– Раїсо Михайлівно, Ви? – раптом захоплено вигукнув мій новий знайомий.

– Вікторе, а ти як тут опинився? – здивовано запитала тітка.

Вона нас запросила на кухню на чай, і з’ясувалося, що Віктор у неї був в свій час найкращим студентом. А зараз у нього є успішний бізнес, і він дуже добре живе, от тільки за роботою ніяк не вдається йому влаштувати особисте життя.

Знаю, що все це схоже більше на казку, але відтоді ми з Віктором разом. Він одружився зі мною, став справжнім батьком для мого сина, а потім у нас народилася ще й донечка.

Сказати, що я щаслива, це нічого не сказати, бо в той вечір, коли Анатолій мене з дитиною вигнав з дому, мені здавалося, що це глухий кут, з якого мені вже не вибратися, а виявилося, що це був крутий поворот.

Про тітку Раїсу ми не забуваємо, вона для мене найрідніша людина, а для моїх дітей – справжня любляча бабуся.

З цієї ситуації я зрозуміла одне – не буває такого зле, щоб потім не вийшло на добре.

Джерело