— От не розумію я тебе, донечко, – говорила мама своїй доньці десятикласниці Віці, – то ти Жанну терпіти не можеш: ох і задавака вона, і відповіла тобі різко минулого тижня, а спілкуватися все ж продовжуєш?

Йшлося про однокласницю доньки. Жанна відмінно вчилася, що називається, її інтелект був набагато вищим за середній серед однолітків. З нею було цікаво. Але ось характер…

— Терпіти не можу її хвастощів, – нерідко скаржилася Віка своїй мамі, – ну можуть тобі батьки купити телефон останньої моделі, а комусь не можуть? І що? Треба хвастощі розводити? А ми вже другий сорт чи що?

Днями Жанна різко висловилася про одну дівчинку. З Людою дружила тільки Віка. Статку в сім’ї не було, і це впадало в око: Люда приходила в школу завжди в одному й тому самому одязі, хоча шкільну форму ще в ті роки не запровадили знову, і дівчата щосили демонстрували своє знання моди і ступінь наповненості батьківських гаманців.

— У неї мама-інвалід, батька немає, молодша сестричка ще… – заступилася за подругу Віка, – Вона винна в цьому чи що?

Але Жанна у відповідь тільки презирливо хмикнула, чим надовго відбила у Віки бажання спілкуватися. Потім якось усе згладилося і спілкуватися дівчата продовжили аж до випускного. А потім були інститути, заміжжя, декрети.

— Жанна і тут залишилася вірна собі, – відповіла якось через років 7 після школи Віка на запитання мами, – знайшла собі мажора. Красунчик, на машині, волосся фарбоване, успішний синочок багатеньких батьків, йому одразу купили квартиру розкішну. Сидить тепер, мабуть, думає про нас, іпотечників, що ми жити не вміємо. А ми що, винні, що не всім із пелюшок усе просто так на голову звалюється?

— Життя, донечко, штука складна, – замислившись, сказала мама, – не купиш на гроші ні щастя, ні здоров’я.

Після цієї розмови минуло 10 років.

— Уявляєш, – говорила вже зовсім доросла Віка на маминій затишній кухоньці, – виявляється, в нашій організації працює та сама Жанна, ну пам’ятаєш, моя подруга? Впізнала мене. Загалом, ми знову спілкуємося. Знаєш, а вона молодець, її начальство хвалить: ділова, хватка, компетентна.

— Ну ось, – засміялася мама, – зійшлися знову дві закляті подружки! Знову то дружба, то холодна війна?

Віка знизала плечима: що ділити, обидві дорослі вже.

Через кілька місяців.

— Якщо хочеш, можу тебе до будинку підкинути, – сказала Жанна колишній однокласниці після закінчення робочого дня, – у мене поруч із твоїм будинком донька в реабілітаційному центрі займається, мені її забрати треба.

— Скільки ж у тебе діток, – здивувалася Віка, – ти ж начебто тільки хлопчика тоді чекала?

— Чекала хлопчика, – посміхнулася Віка, – а дочекалася крім нього ще хлопчика і дівчинку.

Жанна підкинула Віку до будинку і, відходячи від машини, Віка побачила, як Жанна обіймає дівчинку в темних окулярах, а та маленькими ручками ласкаво обіймає усміхнене обличчя мами…

— Не пощастило мені, – говорила Жанна за столиком кафе наступного дня під час обідньої перерви, – після появи дитини виявили ту саму болячку, яку і вголос-то багато хто називати боїться. І гроші від неї не допомагають, і інтелектом її не візьмеш. І лиса ходила, і від хімій хиталася і падала. Видерлася.

Але я гаразд, а скільки діток у центрах лежать… Дивитися боляче, особливо на тих, у кого немає нікого. І мама поруч не сидить, і нікому вони не потрібні. Я, коли підлікувалася, все волонтерила по центрах, допомогти намагалася. А потім якось нам із чоловіком саме рішення прийшло. Ми забрали найважчих. Тих, які здорові, є кому усиновити…

— Мамо, – плакала Віка, – я така зла, я думала про них неправильно. Жанна з чоловіком усиновили двох діток. Хлопчик чекає на операцію, а донька в неї не бачить. І цей її колишній мажорний чоловік і крутий бізнесмен витрачає мільйони на те, щоб врятувати цих дітей.

Прийомний син Жанни пішов через рік: не все вирішують гроші. А ще через три роки Жанна з чоловіком взяли до себе ще одного хлопчика. І після незліченної безлічі операцій і процедур Жанна була щаслива. Її син, якому доля накреслила провести коротке життя в інвалідному кріслі, зробив свої перші кроки, нехай і на милицях, але сам. До мами.

Ми часом думаємо про людей гірше, ніж вони є насправді.

КІНЕЦЬ.