– Навіть не знаю, що робити, – ділилася з подругою Алла.– Тридцять років прожили, довіряли одне одному і раптом таке…

– Що сталося? – схвильовано запитала Ірина. – Ти сама не своя!

– Навіть не знаю, як розповісти. Соромно.

– Алло, – подруга явно втрачала терпець. – Вистачить тягнути. Розповідай.

– Ти знаєш, ми з Миколою разом з інститутом, – розпочала свою «сповідь» Алла. – На останньому курсі багато хто переженився. Щоправда, через якийсь час тільки ми залишилися разом. Інші пари розбіглися. Не витримали, як кажуть, випробування побутом.

А ми нічого – швидко порозумілися. Та й ніколи розгойдуватись було: Вероніка незабаром народилася, слідом за нею – Максим. От і жили. Відносини з’ясовувати ніколи.

Микола, треба сказати, мені дуже помагав. Прийде, бувало, з роботи: втомлений, вичавлений як лимон, говорити не може. Перекусить, полежить трошки і до мене: «Чим допомогти?» І давай пелюшки прати. Памперсів тоді й близько не було. Цінувала я його турботу.

Щоправда, одного разу мало не зруйнувала нашу родину. Це вже після того, як діти підросли, до садка пішли, а я на роботу вийшла.

Там за мною один чоловік став доглядати. Ну, я молода, не розумна, і зраділа. За інерцією кокетувати почала. Навіщо? Досі не можу пояснити. Захотілося жінкою почуватися. Адже я тільки з трирічного декрету вискочила. А там сама розумієш – іноді забуваєш, як тебе звуть.

Так ось. Якось йдемо ми з цим залицяльником з роботи, мило розмовляємо, а назустріч – Микола. Я й застигла. А він нічого… Підійшов, познайомився з моїм супутником, потиснув руку. Додому тоді ми разом повернулися. Я на сварку чекала, хоч, по суті, не зраджувала чоловікові, а він нічого не сказав. Ох, я тоді накрутила сама себе. Совість так змучила, що я й думати забула на всі боки дивитися.

Ніколи більше не давала приводів для ревнощів, і сама не ревнувала. Довіряла йому абсолютно. А як не довіряти? Я весь його день по хвилинах розповісти можу за стільки років! Він навіть на п’ять хвилин ніде не затримується: завжди приходить вчасно. Адже й тепер робота в нього не легша. Тоді – дітки у школі. Зараз – студенти. А вони, знаєш, які? Не дай Бог! Микола такі пристрасті про них розповідає, що я важко вірю.

– Та знаю я твого Миколу, – вставила слово Ірина. – Непотрібний для жінок чоловік. Він ніколи ні на кого не дивиться. Навіть на мене! Буркне: “Привіт” і йде. Тільки його й бачили.

– Ось і я так вважала, – Алла змахнула сльозинку, що набігла, – а тепер сумніваюся…

– Тільки не кажи, що Микола тобі зрадив! – Здивувалася Ірина.

– Не знаю. Тільки як 50 виповнилося, чоловіка наче підмінили. Перед дзеркалом півгодини чепуриться, туалетною водою обливається, яка років сто на полиці простояла. А недавно заявив, що йому треба оновити гардероб.

– Дивно, – сказала Ірина.

– Ось і я говорю. Але річ не тільки в цьому. Уявляєш, цілими вечорами сидить у соцмережах. Підписався на купу народу, вони на нього. Так добре б із чоловіками спілкувався. Ні! У нього друзі – суцільно жінки! І більшість – віку нашої дочки! Він їх фотки лайкає, коментарі пише.

– Подумаєш, – усміхнулася Ірина, – зараз майже всі так роблять.

– Всі, та не всі. Я не роблю, – Алла засмутилася ще більше, – а він замість того, щоб зі мною поспілкуватися, на жінок дивиться. Він же не природу їм лайкає! Найчастіше фото, де ці його віртуальні подружки у купальниках десь на морі. Ще й коментує двозначно, на кшталт «заздрю вітерцю, який колише ваше волосся». Тьху! Коли прочитала – аж погано стало!

– А як ти на його сторінку зайшла? – лукаво посміхнулася Ірина.

– Дуже просто. Він же закладку собі залишає. Важко не помітити. До того ж у мене жодних сторінок у соцмережах немає. А в нього скрізь, де тільки можна!

– Зрозуміло. Знаєш, я не стала б так сильно переживати через цю нісенітницю, – задумливо сказала Ірина, – може у твого Миколи криза середнього віку.

– Ага! А мені що з цим робити? – Алла розплакалася, – виходить, що я йому більше не цікава. Йому молоденьких подавай. Може, вже знайшов собі якусь…

– Ох, подруго, – Ірина підійшла до Алли, обійняла, – дарма ти себе накручуєш. Адже ще нічого страшного не сталося.

– А коли станеться, що мені робити?

– Не знаю, – знизала плечима Ірина.

– А хто знає? – надривно заридала Алла.

І справді – хто?