Ми синові на весілля квартиру даруємо, – встала Євгенія Василівна перед гостями, що сиділи за святковим столом з приводу весілля сина Миколи та дівчини на ім’я Наталка, – не хочу, щоб вони починали, як ми з батьком, з одного стільця і матраца на голій підлозі.

Двокімнатна квартира з меблями, кухонним гарнітуром, холодильником і пральною машиною знаходилася в гарному районі, поруч із метро і дитячим садком для майбутніх онуків. Щоправда, квартира залишалася за документами на свекрусі, переводити майно на ім’я єдиного сина не стали.

— Він у нас і так один, – пояснила вона вже після урочистостей батькам невістки, – після нас усе йому й дістанеться, нема з ким ділитися. А так – це житло молодих, нехай живуть щасливо, та онуків нам скоріше дарують.

— Меблі у нас хороші, – ділилася з батьками Наталя, – добротні, хоч і не нові, і стиль не надто сучасний. Але ось картини на стінах, штори і килими – це жах моторошний, такі незграбні.

— Ну й нічого, – заспокоювала мама доньку, – смак у всіх різний, поміняєте з часом і декор, і меблі. Спасибі сватам за те, що не доведеться вам з Миколою лізти в боргову яму або по орендованих квартирах мотатися.

Наталка з батьками була цілком згодна, вдячна, з чоловіком щаслива. Незабаром після одруження молоді поїхали на море, потім придбали старий автомобіль, гроші трохи попливли, не до зміни інтер’єру було.

— Ми працювали обидва, – пояснює Наталочка, – зарплати отримували нормальні, навіть відкладати вдавалося. Десь через місяців 6 або 7 я вирішила поміняти штори в спальні і у вітальні, ну не люблю я ці навороти з ламбрекенами, китицями і всім іншим із серії «дорого-багато».

Наталка вибрала штори на свій смак, а заодно купила симпатичну вазу і рамки для їхніх з Миколою весільних фото і знімків з відпочинку. Удома все гарно розвісила, акуратно склала старі штори й картини в рамах у велику коробку.

— Куди це? – запитала чоловіка, – У гараж, на дачу чи добрим людям? Спитай маму, чи потрібно їй це.

Чоловік кивнув головою, в оновленому інтер’єрі подружжя прожило дня три. На четвертий Наталя повернулася з роботи і виявила, що всі її нові придбання зняті, штори і рамки з фото знайшлися в коробці, а на вікна розвішувала колишні ламбрекени з величезними китицями мама Миколи. Закінчувала вже.

— Перед тим, як щось змінювати, Наталко, – вимовила свекруха, – треба б було запитати господарів.

— А хіба мій чоловік тут не господар, – здивувалася дівчина, – ми просто хотіли освіжити інтер’єр.

-Освіжати будеш у себе вдома, – сказала Євгенія Василівна, – ця квартира нашої сім’ї і нам вирішувати, що і як тут буде.

Наталка засмутилася, чоловік намагався її заспокоїти, мовляв, чим тобі не подобається обстановка, красиво ж, та й нема чого ображати маму, вона як краще хоче. Наталка змушена була змиритися, тим паче, що вона вже була в положенні, а отже, найближчим часом не до чвар із чоловіком і не до власної квартири.

— Але що далі, то було гірше, – згадує молода жінка, – після того випадку зі шторами, свекруха почала з’являтися в нас на порозі регулярно. Спочатку вона вдавала, що випадково поруч опинилася, вирішила зайти, а сама оглядалася, чи не поміняла я чогось у квартирі.

— Навіщо вам нові чашки, – одного разу «вгледіла» обновку мама Миколи, – грошей багато? Так збирайте, скоро дитина з’явиться. Чим старі чашки не хороші були, до речі, куди ти їх діла, розбила чи просто викинула?

Заспокоївшись, що старі чашки стоять на місці, а куплена пара келихів із кумедними написами, свекруха пішла. Але незабаром Наталка почала помічати, що в її речах хтось рився, перекладав їх з місця на місце.

— Давай поміняємо замки, – запропонувала вона чоловікові, – я не можу так жити, у мене зовсім немає відчуття, що я вдома, що я в безпеці.

— Мама образиться, – відмовився чоловік, – це ж її квартира, як ми будемо тут господарювати, не запитавши.

Коли Наталка вийшла в декрет і сіла вдома, Євгенія Василівна почала приходити мало не щодня. Як на гріх, перед одним із приходів мами чоловіка впустила на підлогу в кухні сковорідку, на плитці, старій, до речі, плитці, утворився маленький скол, розгледіти його треба було постаратися. Але Євгенія Василівна розгледіла.

— Ну треба ж було Миколі вибрати в дружини таку небережливу, – голосила вона, – не заробила ще свого, а чуже можна й не цінувати, так?

Наталка образилася. Не на слова свекрухи, а на те, що чоловік і не намагався її захистити, тільки винувато голову вниз опустив.

— Я попросила батьків мене забрати, – розповідає вона, – від них і в лікарню поїхала. Після того, як з’явилася на світ донька, свекруха приходила до нас, мирилася, обіймала, ланцюжок золотий із підвіскою подарувала. Загалом, зробила я дурість, повернулася до чоловіка, точніше у квартиру його мами.

— Ти не думаєш чи що, – запитала Євгенія Василівна Наталю через місяць, – знаєш, скільки коштує цей столик? Більше нікуди було поставити свої пляшечки і жирні лосьйони? І чому знову на вікнах інші штори?

— Мамо, – спробував було втрутитися Микола, – дитині шкідливий пил, а старі штори дуже важкі у догляді, поки донька маленька нехай висять ці, їх легше прати.

— Ви просто не цінуєте того, що для вас зроблено, – не зменшуючи гучності продовжила Євгенія Василівна, – те, що ви тут живете, ще не робить вас господарями. Тим більше, що господарі з вас ніякі!

— Після цього того ж вечора я знову переїхала до батьків, – каже Наталка, – більше я в цю квартиру не повернуся.

Микола зараз теж живе у тещі з тестем, квартира закрита.

— Я впевнена, – каже жінка, – що Євгенія Василівна все одно буде до нас ходити з інспекціями. Не хочу я жити на чужій території, ось більше точно не хочу. Хочу своє, нехай важке, маленьке, скромне, але своє.

Я часто чую розповіді людей із покоління своїх батьків. Про те, як у їхній першій оселі з меблів був тільки цвях у стіні, дерев’яний стілець і газета на підлозі.

Важко так? Так, важко. Але почасти й легше: своє, разом досягнуте, важко дісталося. Таке не розділяло, а скріплювало сім’ю, і приводів для образ між поколіннями не виникало.

Як вважаєте?