Все життя моє проведене в брехні. Мені так було добре, або, можливо, я така людина, бо по-інакшому не можу.

Не раз я чула, як про мене поза очі лунали фразочки: “Що дихне, то брехне”. Я злилася, хоча це була чиста правда. Але хочу своєю історією поділитися з вами, а особливо з молодими, щоб не повторювали моєї помилки, бо дуже вона мені дорого коштувала.

Я не потрапила на прощання до рідного брата, якого дуже сильно любила, а все через свій язичок, який постійно видавав бажане за дійсне.

Ми з братом народилися і виросли в селі. Я в батьківській хаті і залишилася, створила сім’ю. Дочка наша доросла і живе окремо від нас.

А ось мій брат одружився і переїхав жити до районного центру до дружини і її батьків, а згодом купили невеличкий будиночок в одному селі і там вже ґаздували.

В дитинстві ми жили дуже бідно. Тато з мамою працювали на фермі. Мама доярка, а тато доглядав за конями.

Їсти було що, але на щось більше ми не розраховували, і при першій можливості самі почали заробляти.

Наших батьків вже давно з нами немає, та й ми з братом вже давно пенсіонери.

По сусідству в селі живуть мої подруги, а це однокласниці мого брата Володі.

Завжди вони питали, як в нього справи, де живе, ким працює, на якій машині їздить. Я ж все своє життя складала “балади” про брата. Мене ж вони знали і бачили, як я живу, а ось про брата можна їм було наговорити всього, що душа забажає, вони ж не дізнаються.

Ось я і розказувала, яку хату він на подвір’ї побудував велику, а огорожа яка кругом з брамою, що пультом відкривається. Те саме і про ремонти їм брехала, що брат досяг багато чого, і сини на крутих автівках їздять і в хаті чуть не з золотих тарілок вони їдять.

Я не знаю чому я таке робила. Просто дуже хотіла щоб люди нам заздрили, хоч брату, що ми зі злиднів вилізли і доробилися до такого.

Ось в голові моїх сусідок і подруг і сиділо те, що мій Володя великий багач і живе в хоромах, яких світ не бачив.

Подруги ахали і охали, коли слухали мої розповіді, а я собі в той час ціни не знаходила, так за себе гордість розпирала.

Але місяць тому сталося непоправне, не стало мого брата. Це не було несподіванкою, до цього йшло і ми з його дружиною готувалися до цього…

Про те, що Володі не стало, дізналися звісно і подруги.

– Це наш однокласник. Ми так подумали, що поїдемо всі разом і проведемо Володю в останню путь, – сказала моя сусідка Галя.

Я ледь не стерпла. Їм не можна туди їхати, бо вся моя брехня випливе на поверхню. Ніяких хоромів Володя не збудував, а замість брами на пульті – дерев’яна хвіртка, яка падає на один бік.

З того переживання я загриміла в стаціонар, та так все серйозно, що не випустили мене на прощання з рідним братом.

Сусіди мої таки поїхали, і тепер я не знаю, як маю їм в очі дивитися.

Все моє життя суцільний обман… Але я за нього поплатилася…

Джерело