– Де чек? – Анатолій строго дивився на дружину, яка тримала в обох руках пакети з продуктами.

– Загубила, мабуть, – пролепетала Марина.

– Шукай! – коротко сказав чоловік і пішов у кімнату.

– Знову за своє, – з тугою подумала дівчина.

– Знайшла? – Анатолій зайшов на кухню.

Не було чого й думати, що чоловік забуде про чеки! Це було сенсом всього його життя, будь-якою справою й хобі, яким він займався весь вільний час.

І для цього в нього було все необхідне: товстий зошит із власноручно розкресленими графами, ручки й маркери різного кольору – прихід фінансів виділявся зеленим, витрати – помаранчевим.

Вже були комп’ютери, і можна було спокійно записувати туди. Але це відбувалося швидко і не приносило чоловікові ніякого спокою.

Інша річ – акуратно заповнювати розкреслені листки, ставлячи туди дрібні акуратні цифри – чоловік писав дуже дрібно.

Кажуть, що це риса не надто щедрих людей. І так, Анатолій був дуже жадібним.

Якби Марина, яка виховувалась у дитбудинку, дізналася про це раніше, вона б нізащо не вийшла заміж за цього молодика, який здавався розумним і надійним.

А їй цього дуже не вистачало в житті.

І незахищеній Маринці дуже сподобався міцний хлопчина з робочими руками: було видно, що людина не гребує роботою.

Анатолій працював зварювальником.

Він від свого підприємства якось привіз у дитбудинок спонсорську допомогу.

І одразу звернув увагу на симпатичну дівчину, яка вже готувалася до випуску.

Вона вигідно вирізнялася від інших і зовсім не була схожа на вихованку дитбудинку.

Марина була одягнена простенько, але зі смаком. У неї було гарне волосся і красиві доглянуті руки.

Дівчина мала гарну фігуру і рухалася настільки граціозно, що Анатолій одразу відчув, що закохався.

А згодом з’ясувалося, що вона ще й розумна і дуже начитана.

Анатолій був не в захваті від сучасних дівчат і їхніх вимог до супутників життя. А Марина виявилася невибагливою.

У свою чергу, дівчина, яка побачила у своєму житті різного, відчула в Анатолії захист і опору, якої вона не мала всі ці роки.

До того ж, він мав непогану професію, а значить був з грошима.

Усе це з’ясувалося набагато пізніше, а спочатку Анатолій запросив її на побачення.

І Марина розповіла, що невдовзі випускається з дитбудинку і їй навіть дають кімнату! А професію вона вже має – Марина вивчилася на кухаря.

Але Анатолій не поділяв її радості, знаючи, що дівчині мають дати окрему квартиру, а не кімнату.

Тому він швидко взяв дівчину за руку, й пішов з нею прямо до директорки.

Директорка була жінка досвідчена і одразу заговорила, що вона тут ні до чого.

Хоча все вона чудово знала, і зараз її племінниця вже розпаковувала речі в гарненькій однокімнатній квартирці.

Але Анатолій, як представник спонсора, пояснив, що ще трохи, і вона назавжди втратить цінну допомогу.

А якщо вона змінить своє рішення, то його фірма буде дуже їй вдячна.

В результаті директорці довелося посваритися з сестрою, відібравши у племінниці документи на окрему квартиру.

І тут вперше дівчина відчула, який Анатолій надійний.

Це дуже йому сподобалося.

Незабаром молоді одружилися: кавалер переїхав у гарненьку однокімнатну квартиру – свого житла у нього не було, і він жив разом з мамою.

А мама не схвалила шлюб улюбленого сина.

І хоча син намагався пояснити, що він закохався, мама нічому не вірила.

Становище не покращило навіть те, що Марина мала свою квартиру, і син пішов жити до неї, а не привів її до себе з мамою. Не про таку невістку вона мріяла!

Про яку, вона не уточнювала. Але не про таку.

Дружина поставилася до неприязні свекрухи спокійно: бачили й не таке. До того ж вона зовсім не залежала від мами чоловіка: дах над головою у них був, грошей вистачало, поряд був коханий чоловік – що ще для щастя треба!

І тут чоловік почав свою економію… Причому ще до розпису: весілля вирішили не робити – для тієї ж таки економії. А скромна Марина мріяла, хоча б, про сукню й фату.

Але Анатолій їй пояснив, що нема чого витрачати гроші даремно. І хоча дівчина пропонувала все оплатити сама – у неї було на рахунку трохи грошей, та наречений категорично був проти.

І вона поступилася: це, справді, здалося їй дрібницею – яка різниця, в чому виходити заміж. Головне, вона тепер буде заміжня жінка!

Але виявилося, що заміжня жінка повинна звітувати про кожен свій крок.

Ні-ні, про ревнощі тут не йшлося: чоловік був цілком впевнений, що вона нікуди не подінеться – дівчина повинна все життя йому дякувати.

Усі звіти стосувалися виключно витрат на покупки, причому будь-які.

Після приходу з магазину треба було показати, що купила, і показати чеки.

І не дай Боже, якщо інформація не збігатиметься: наприклад, грошей буде витрачено більше.

Спочатку Маринка подумала, що чоловік жартує: настільки абсурдно виглядали всі його вимоги.

Але він знову зажадав показати чеки, які вона, звісно ж, ​​викинула.

І почалося…

Виявилося, що Анатолій «одружився з марнотраткою», яку «не навчили поводитися з грошима». Тому він став робити це щодня. Фінансові потоки строго контролювалися, особливо гроші дружини.

Жили вкрай скромно, хоча бідності й не було. Але економили на всьому, причому конкретної мети не було – економили заради самого процесу економії.

Зекономлені гроші Анатолій клав на рахунок, відкритий на його ім’я.

Перш, ніж щось собі купити, дівчина повинна була порадитися з чоловіком і добре подумати: чи справді це дуже потрібно, чи це просто безглузді жіночі забаганки.

Все це супроводжувалося такими довгими нотаціями і відвертим занудством, що часто Марина відмовлялася від покупки просто, щоб усього цього не слухати.

Крім того, у чоловіка були деякі інші риси.

Ні, він був акуратним і нічого не тягнув зі смітників у дім: просто він нічого не викидав. Бо ж, на його думку, коли-небудь воно мало обов’язково згодитися.

У домі множилися порожні баночки з-під сметани, йогуртів і вимиті й обрізані молочні пляшки, які можна було б використати під розсаду, щоправда якоїсь дачі у молодих не було.

І все це стрункими рядами припадало пилом у кімнаті на підвіконні: на кухні всі місця були вже зайняті.

Картонні коробки теж повинні були обов’язково стати в нагоді. Не кажучи вже про поліетиленові пакети.

Дівчина спробувала було заперечувати, але чоловік знову почав читати нотації, ​​тож вона махнула рукою. В принципі, Анатолій був непоганим чоловіком, не гульбанив і був рукастим. А що ще треба?

Можна було б сказати:

– Подумаєш, проблема! Винеси, доки його немає вдома – і все!

Але чоловік мав якесь чуття і чудово пам’ятав, скільки кришечок від сметани вчора лежало на підвіконні.

І, якось, Марина винесла на смітник його старі устілки.

І хоч було літо, наступного дня вони йому терміново знадобилися. І Анатолій, який не знайшов своїх улюблених устілок, влаштував сварку.

– І чого я пішла з ним тоді на побачення? – все частіше думала Марина. – Жила б собі зараз спокійно у своїй кімнатці…

До того ж виявилося, що те, що вона вважала за кохання, потроху почало зникати.

І на зміну цьому прийшло складне почуття обурення, гидливості, злості і повної безнадії, якої не було навіть у дитбудинку.

Становище ускладнилося тим, що Марина завагітніла. Це принесло їй не тільки радість, а й побоювання: дівчина розуміла, що коли вона піде в декрет, їй буде важко.

І якщо раніше вона хоч іноді, працюючи кондитером і незважаючи за протести чоловіка, купувала собі дещо, то тепер своїх грошей вона не матиме. І доведеться весь час довго і нудно випрошувати їх в Анатолія.

Тут вона зважилася і, оформивши кредит, записалася на курси з бухгалтерського обліку, збрехавши, що це безкоштовно.

І чоловік зненацька повірив.

До того ж після закінчення навчання видавали не лише документ, а й допомагали із працевлаштуванням.

За чотири місяці до пологів Марина отримала сертифікат і кілька адрес можливої роботи. Вибрала одну. Там не дуже зраділи її животу, але все згладило відповідне резюме.

І дівчина погодилася трохи попрацювати бодай до пологів: її взяли! Мабуть, у її житті почалася біла смуга.

Навчена гірким досвідом, чоловікові вона нічого не сказала.

– Я ще навчаюся, – сказала вона.

Анатолій, зайнятий щоденним записом витрат, перестав вникати в те, що відбувається на екрані комп’ютера: йому потрібно було щодня вклеювати чеки!

І тут біла смуга почала розширюватися: Анатолій знайшов собі коханку!

А дружина, якій до пологів залишився місяць, несподівано відчула полегшення, хоча мала б дуже переживати.

У результаті чоловік пішов до своєї обраниці, яка працювала на його підприємстві економісткою.

А мама Анатолія це схвалила:

– Слава Богу, синок знайшов собі нормальну дружину, а не цю!

Разом з чоловіком, зникла сила-силенна непотрібних нісенітниць.

Він, звісно ж, все забрав з собою, бо ж недолуга дружина одразу все винесе на смітник, як тоді його устілки, які досі не давали йому спокою.

Хоча минуло вже достатньо часу.

Марина зателефонувала своєму давньому другу, з яким забороняв спілкуватися чоловік: їй незабаром мала знадобитися допомога.

І непоказний, худенький Петро одразу ж примчав до дівчини, яка йому дуже подобалася: звісно, ​​він допоможе!

Перед пологами їй зненацька не лише дали на новому місці зарплату, а й виплатили декретні, пообіцявши, що залишать за нею місце.

Розумна небагатослівна дівчина дуже сподобалася керівництву.

У термін вона народила здорового хлопчика Сашка. З пологового її зустрічав радісний Петро, який витратив купу грошей на «непотрібні» квіти й повітряні кульки.

Коли вона це побачила, то відчула несподівану радість і полегшення, що це все безумство, яке було з Анатолієм закінчилося.

І життя потекло, як завжди воно йде у будь-якої іншої мами. Багато допомагав Петро, який приходив майже щодня.

Їм і раніше було комфортно разом, а тепер їх дуже зблизив Сашко.

А потім настав день, коли Петро не пішов, як завжди. До цього моменту Марина вже розлучилася.

Перший чоловік захотів офіційно зафіксувати нові щасливі стосунки. Деякі гроші на сина він все ж надсилав.

Час минав, і Сашко, який підріс, пішов у дитячий садок, а Марина вийшла на роботу, де її чекали. Так минув ще рік.

…Наближалися Різдвяні свята, коли несподівано зателефонувала колишня свекруха.

Цікаво, і шо ж мало статися для цього?

– А я просто хотіла привітати тебе з Новим роком, дочко! – сказала вона.

– І вам всього найкращого, – байдуже сказала Марина.

Ці двоє її вже не цікавили.

Але на цьому справа не закінчилася. Жінка розповіла, що друга дружина її улюбленого синочка виявилася шахрайкою. Вона взяла кредит на його імʼя. А потім зникла, а йому платити!

– От молодець! – із вдячністю подумала Марина про незнайому жінку, яка провчила її жадібного чоловіка. – все-таки, на світі справедливість!

А вголос спитала:

– Ну, а від мене вам що потрібно? Ми ж давно розлучені.

– Так, може, вам знову зійтися? – невпевнено запропонувала колишня свекруха. – Ви ж були такою гарною парою! Я завжди вами милувалася!

– От вже бреше! – подумала Марина.

І відповіла:

– Дякую за довіру, але ні.

– Чому? – щиро здивувалася колишня свекруха.

– Прийміть це як факт, – відповіла дівчина і поклала слухавку.

А через два дні сталося несподіване… Повернувся Анатолій.

Вона була вдома одна. Чоловік Перо із сином пішли купувати ялинку.

Марина була вражена нечуваною щедрістю. В руці Анатолій тримав велику коробку з дорогим конструктором Лего!

Іншою рукою він тягнув велику валізу на коліщатках, до якої був причеплений великий пакет із кришечками від сметани й порожніми пластмасовими упаковками.

– Пустиш? – коротко запитав колишній чоловік, впевнений у позитивній відповіді дружини, яка дуже змінилася.

У погляді в неї вже не читалося колишньої відданості.

Ну, нічого – він ще своє надолужить!

Але Марина перегородила йому шлях і коротко сказала:

– Вибач!

І він усе зрозумів.

Тому колишній чоловік розвернувся і вийшов з квартири.

Однією рукою він тягнув за собою валізу на коліщатках, а іншою тримав коробку з дорогим конструктором Лего.

Бо ж люди з часом не змінюються.

А якщо це й відбувається, то тільки в гірший бік…

КІНЕЦЬ.