– Андрійку, а ти чого не одружишся ніяк? – запитав, весело насвистуючи і застібаючи дорожню сумку, Микола. – Ось я думаєш, чому сьогодні такий радісний? Додому їдемо, додому! Вдома Маринка на мене чекає, вже, напевно, і оселедець під шубою готує. Ох, слинки аж потекли, – Микола мрійливо задумався.

– А хлопці у мене які! Я тобі казав, старший на одні п’ятірки закінчив чверть? А молодший у садочку посварився, Маринка насварилась на нього, а я кажу, це нічого – хлопець росте. Ну ти готовий?

– Готовий, – Андрій застебнув і свою сумку.

Ще одні заробітки закінчилися і вони поверталися додому.

Микола завжди радів цьому по–особливому, поспішав до дружини та дітей. Андрію ж поспішати було ні до кого…

– Ну, чого похмурий такий? Я тобі кажу, одружився б. Коли сім’я чекає, це душу ох як гріє, – Микола поплескав друга по плечу.

Настав час виходити.

– На кому одружуватися? Це тобі з Мариною пощастило. Таких зараз не знайдеш, – відмахнувся Андрій.

– Пощастило, це точно, – задоволено усміхаючись, погодився Микола…

…Їхали вночі. Микола майже одразу заснув на нижній полиці.

Андрій лежав на верхній, вдивляючись у сутінки, що пропливали за вікном. Не спалося.

Наче вчора було. Спливала перед очима одна й та сама картина, як в анекдоті…

…Якось повернувся Андрій із заробітків на день раніше і без попередження. Хотів коханій сюрприз зробити.

Він заскочив у магазин по квіти, і з сумками повними гостинці, одразу ж побіг до своєї Наталочки.

Андрій постукав у двері ховаючи букет квітів за спиною.

Наталя відкрила двері й застигла від несподіванки. Мовчить і тільки очима кліпає.

Андрій глянув за її спину в квартиру і оторопів від побаченого.

З ванни виходив якийсь чоловік…

– Хто це там, Наталю, з самого ранку? – запитав він здивовано.

Та відповідь і так була очевидною…

Тільки в цьому анекдоті не смішно було Андрію. Адже він, і справді, збирався Наталі пропозицію зробити.

Заради неї на цю роботу і погодився – так, робота не з легких була, і далеко, зате платили добре.

Ось думав: назбираю трохи грошенят і одружуся одразу, щоб і квартира своя була, куди дружину привести і щоб удома могла сидіти, дітьми займатися.

І Наталя ж у любові клялася. А тут таке.

Не став Андрій з’ясовувати, що там і як, і чому, ні до чого це, вирішив.

Букет дав у руки, розвернувся й пішов. Довго ще душа була не на місці.

В роботу поринув, щоб не думати, не згадувати.

Потім легше стало, але ще довго Андрій навіть не дивився ні на кого, стосунків не заводив навіть швидкоплинних.

Квартирку купив, машину змінив, двічі на рік стабільно у відпустку – живи й радій.

Та тільки бувало, як накотить туга. Начебто й симпатичний, і веселий, і сам бачив, що жінкам подобається.

Закрутив Андрій пару трійку романів, а все щось не те було, бракувало чогось.

Чого й сам зрозуміти не міг. А ще й такі траплялися, що не дай Боже. Одна подарунки без кінця клянчила. Андрій людина не жадібна, але й щоб із ним тільки через гроші була, не хотів.

Інша виказувала, що уваги не вистачає, а на слова «робота така», відповідала «іншу знайди», а роботу Андрій свою любив.

Все не те… А може, образа й недовіра так глибоко засіли. Загалом, звик якось так, жити сам собою.

…Андрій тільки другий день був удома, відсипався, коли його розбудили гучні звуки сигналу авто.

– От же ж, – Андрій глянув у вікно і точно – в бік його машини вперлася чиясь інша.

Коли Андрій спустився надвір, поряд з машинами стояла схвильована дівчина.

– Доброго ранку. Ваша машина? – дівчина постаралася посміхнутися.

– Щодо доброго ранку питання спірне, – буркнув Андрій, оцінюючи масштаби поломки.

– Все не так страшно, бачте. Ви вже вибачте, я тільки недавно на права здала, а паркування таке вузьке, – виправдовувалася дівчина.

Андрій і сам бачив, що особливих пошкоджень немає.

– У таких випадках викликати когось треба? Я не знаю, ще на щастя в таке не потрапляла. Ну от тепер на роботу запізнюся, – щебетала дівчина.

– Та годі вам, пара подряпин, – махнув рукою Андрій. – Дивіться, акуратніше, і не хвилюйтеся так, а то й до роботи не доїдете, – і Андрій пішов у бік під’їзду.

– Ви куди? – розгубилася дівчина.

– Спати, – буркнув Андрій.

– Ви у якій квартирі живете? – гукнула вслід дівчина.

– У 23–й, – відповів Андрій.

Дівчина ще щось сказала, Андрій уже не почув що…

…Увечері та сама дівчина стояла, урочисто тримаючи перед собою пиріг, перед здивованим Андрієм, який відкрив двері.

– Мене Юля звуть. Пиріг із куркою та картоплею. Я сама спекла, ще гарячий. Я подумала, що такі всі люблять. Ось із рибою, наприклад, можна не вгадати. Або з капустою. Ви які більше любите?

– Будь–які. З журавлиною мама колись готувала, – відповів Андрій і здивувався тепер уже своєму хвилюванню.

– З журавлиною… – Юля зітхнула, але одразу постаралася усміхнутися знову. – Сподіваюся, це вам сподобається. І ще раз дякую вам.

– Ви проходите, разом чай поп’ємо, – запросив Андрій.

– Ну що ви, це незручно, – щічки Юлі порожевіли.

– Гарна, – подумав Андрій.

– До побачення, – сказала Юля, вручивши, нарешті, Андрію пиріг і повернулася до сходів.

Пиріг був смачним і ароматним. Доїдаючи третій шматок, Андрій зрозумів, що навіть не представився і не запитав Юлю, в якій квартирі вона живе.

– Смішна така, говорить без упину, – подумав Андрій, але тут же постарався відігнати ці думки.

Ще через три дні, вийшовши зранку на роботу, Юля виявила на капоті своєї машини білу троянду, записку з номером телефону і проханням зателефонувати.

Підписано записку було: «Сусід із 23 квартири».

Щоки Юлі знову порожевіли.

У перерві між наступними заробітками Андрій встиг запросити Юлю в кафе, кіно та на прогулянку в парк.

З нею було легко і весело, вони говорили на різні теми.

Одним словом, Андрій, коли вже поїхав на роботу, то зрозумів, що Юлі в його думках стало дуже багато.

Але подзвонити чи написати їй було ніколи.

Коли з’являвся час, з’являлися сумніви:

– Така гарненька, черга, напевно, з шанувальників. Вже й думати забула…

І Андрій не писав.

Аж тут Юля написала сама!
«Привіт, заробітчанам! Як ти там? Втомлюєшся, напевно, дуже? Харчуєтесь хоч добре чи напівфабрикатами? А що ти там бачив за кордоном? Ох, як цікаво!»

Повідомлення летіли одне за одним.

– Хм. Дбайлива, – промайнуло в голові Андрія, але він списав все на її ввічливість.

– Ти чого не спиш? Сталося щось? – Микола прокинувся посеред ночі і подивився на Андрія, який набирав чергове повідомлення в телефоні.

– Спи, нічого не сталося, – відповів Андрій.

Вранці він був не виспаний, але щасливий.

Андрій уже взувся, коли у двері подзвонили. На порозі стояла Юля.

– Ух, встигла. Думала, поїхав уже. Пиріг з журавлиною, – Юля простягла загорнутий у фольгу пиріг. – В дорогу. Чаю поп’єте. А це рукавиці, теплі, я вчора йшла, то бабуся продавала, я одразу про тебе подумала, знадобляться, – Юля посміхнулася.

…Пройшов ще місяць. За цей час вони з Юлею стали ближче, але Андрій все ніяк не міг зрозуміти, сприймає вона його як друга чи все ж таки ні. Та й у своїх почуттях розібратися не міг. Але коли Юля була поруч, йому було особливо добре…

– Побіжу, бо запізнишся, – Юля стала навшпиньки, поцілувала Андрія, а через секунду вже зникла за поворотом сходів.

Андрій усміхнувся собі у дзеркало:

– Не в пирогах щастя! – згадалася Андрію чомусь фраза з якогось фільму, а на душі стало тепло.

Добігала кінця робота, а через кілька днів в Андрія був день народження.

Він уже запланував веселе свято у колі близьких друзів.

Юлю з усіма познайомити був саме привід. Він сам дивувався, як гладко у них складалося.

Вони навіть через дрібниці не посварилися жодного разу. І тут Андрію оголосили, що йому доведеться затриматись.

– Не сумуй. Відзначиш на тиждень пізніше, не страшно, – підбадьорював Микола.

– Ага, чи на місяць, – посміхнувся Андрій. – Незрозуміло, наскільки тепер затягнеться це все.

Юлі він теж повідомив, що не зможе приїхати.

– Не переймайся, така робота, – підбадьорювала і Юля.

– Ну, свято ж як-не-як. Хоч так посидимо, – сказав Микола, ставлячи на стіл біленьку.

Минуло два дні, настав день народження.

– І то правда. Нині святкових вареників зваримо тільки, – засміявся Андрій.

Настрій був майже святковий, засмучувало лише те, що Юля ще не подзвонила і не написала.

– Невже забула, – хвилювався Андрій.

– Ну, іменинник – твоє здоров’я! – проголосив тост Микола, але не встигли друзі цокнутися, у двері постукали.

– Заходьте! – гукнув Андрій.

– Сусіди на запах вареників, мабуть, – пожартував він пошепки.

Микола підтакнув. Але у дверях з’явилася… Юля!

– Думала, не знайду вас, доведеться дзвонити і сюрприз буде зіпсований, – сяяла вона, бачачи, який ефект справила її поява.

Андрій не вірив своїм очам. Микола зовсім не розумів, що відбувається…

– Ми заяву подали. З цієї поїздки повернуся і розпишемося, – поділився з Миколою Андрій, коли вони зайняли свої місця у вагоні, вирушаючи вкотре на роботу.

– Знайшлася, значить, – засміявся Микола.

– Знайшлася, – підтвердив Андрій, зі щасливою усмішкою дивлячись у вікно…