Два роки шлюбу виявилися міражем. Я жила з зовсім чужою людиною, якій на мене начхати. Мабуть, раніше мозок просто не сприймав об’єктивних фактів.

У чоловіка я закохалася одразу. Він зовні був схожий на мого улюбленого актора, тож я одразу звернула на нього увагу. А потім почали спілкуватися. Він виявився дотепним та ввічливим.

Чим довше ми спілкувалися, тим більше я закохалася. А у такому стані мінуси свого партнера не помічаєш. Ось і я не стала винятком із цього правила.

Мені подобалося у ньому все, я з вдячністю сприймала знаки його уваги. А коли він запропонував мені стати його дружиною, то просто втратила голову від щастя.

Було гарне весілля, був медовий місяць, почалося сімейне життя, яке мені спочатку теж здавалося чудовим. Мозок все ще добудовував повітряні замки на руїнах реальності.

Але через два роки захоплення почало потихеньку відступати. Очі розплющились і я помітила, що не все так прекрасно в нашому житті. Швидко склалося чітке відчуття, що шлюб потрібний лише мені.

Чоловік зовсім не вкладався у сімейне життя: йому було просто комфортно, що я готую, прибираю, планую наш відпочинок, стежу за бюджетом. А ще нічого не вимагаю.

Я завжди дуже серйозно думала про подарунки для чоловіка. Обступами з’ясовувала, що йому подобається, який подарунок він хотів би отримати, як відзначити, кого покликати.

Для мене це була ціла подія, до якої я починала готуватися заздалегідь. Завжди я потрапляла у точку і з подарунком, і з проведенням заходу.

Я й зараз готова була таке провертати, щоб порадувати чоловіка, але постало питання, а чому він і не думає зробити таке саме для мене? Адже чоловік знає, як я люблю сюрпризи.

Мені не потрібні були такі масштабні гуляння, які я влаштовувала: вони забирають багато сил і часу при підготовці. Але хоч щось у домашніх умовах можна зробити?

Я зараз не чіпляюся. Звичайно, збоку здається, що я забиваю собі голову дурницями: вимагаю якихось свят, наче це головне в житті. Не головне, але це дуже показово. А прикладів того, що чоловікові начхати на мене, достатньо. На вулиці мороз, дощ чи задуха? Чоловік ніколи не запропонує забрати мене з роботи.

Я якось забула парасольку, а почалася натуральна злива стіною. Таксі не викликалося зовсім, а до зупинки ще треба було дійти. Я й зателефонувала чоловікові із проханням забрати мене.

Він повздихав, сказав, що вже вдома, а до мене їхати довго, у місті, напевно, пробки. Сказав викликати таксі та посидіти, почекати, коли приїде.

Коли я таки дісталася додому, промокнувши до нитки, бо довелося їхати автобусом: таксі так і не зголосилося, чоловік сидів удома і чекав, коли я прийду і приготую вечерю.

Це один із випадків, коли чоловік виявив своє ставлення до мене. А про свята я згадала, бо це стало для мене останньою краплею.

Нещодавно був мій день народження. Я чоловікові спеціально сказала, як би хотіла зустрітися з друзями та з’їздити на шашлики. Організувати це було дуже просто. Але чоловік цим не перейнявся. Увечері після роботи вручив мені букет квітів і фен, який мені не потрібен: у мене довге волосся, я ніколи не сушу його феном.

І квіти він подарував ті, що любить його мама – лілії з важким ароматом. Я ці квіти не можу терпіти: у мене від них голова болить. Чоловік про це знає, бо кілька разів їх уже дарував, а я йому пояснювала, чому це робити не треба.

Побачивши мій кислий вираз обличчя і натягнуту посмішку, чоловік тяжко зітхнув і спитав, що сталося. Я спокійним тоном пояснила, що саме мене не влаштувало.

– Головне не подарунок, а увага! Ну, давай квіти викинемо, а фен передамо комусь. Дам грошей, купиш собі, що хочеш, – знизав плечима чоловік.

Ось саме – увага! А ця людина досі не вивчила, що я не люблю лілії. Краще б троянди купив, найстандартніший варіант на всі випадки життя.

Я спокійним голосом запитувала у чоловіка про свій улюблений колір, на які продукти маю алергію, по дрібницях. Чоловік не дав жодної правильної відповіді, а в кінці психанув, що він мені подарунки тут дарує, а я допити вчиняю.

Справді, що це я? Мені ж потрібно усміхатися і мовчати. Мовчати та посміхатися. Увагу якусь до себе захотіла, бач, ти!

Квіти та подарунок я залишила на столі, а сама поїхала до подруг: у мене все-таки день народження. Додому повернулася ввечері і нарвалася на скандал, чоловік розраховував на святкову вечерю, а я щось не кинулась готувати її, ще й поїхала кудись.

Мені з ним навіть розмовляти не захотілося: сенсу в цьому нема. Просто лягла спати, а на ранок відпросилася з роботи та поїхала займатися розлученням. Я себе не на смітнику знайшла, щоб так до мене ставитися.

КІНЕЦЬ.