Ми прожили з чоловіком щасливі п’ятнадцять років спільного життя. Думала, що таке щастя може бути лише у кіно.

Ігор завжди пам’ятав про день нашого весілля, мій день народження, всі важливі дати наших двох синів. І тут раптом як грім серед ясного неба:

– Поліна, ти мені вибач, хотів дотягнути до повноліття дітей, але чесніше піти зараз!

– У тебе інша жінка?

– Запитала я.

А самій хотілося плакати. Але я стримувалася. Хотіла з’ясувати все про цю розлучницю, яка зазіхнула на чуже добро.

– Справа зовсім не в іншій жінці, а в моїй мамі… – пробубнив чоловік.

– Але ж свекрухи не стало торік! – Здивувалася я.

У мене були чудові стосунки із мамою Ігоря. І її загибель в аварії стала для мене величезною трагедією. Я втратила подругу, близьку людину, прекрасну бабусю для онуків.

Любов Петрівна була мені ближче своєї матері. Адже так вийшло, що рідна мама і в дитинстві мене бачила рідко, і зараз майже не відвідувала.

Вона тільки й робила все життя, що налагоджувала особисті стосунки із черговим чоловіком. І завжди вони закінчувалися максимум за два роки.

А бабуся, яка мене виховувала, давно пішла в інший світ. Тож свекруха справді була для мене рідною людиною.

Чоловік пояснив, що не хотів на мені одружитися. Йому подобалася зовсім інша жінка. Але та вела розгульний спосіб життя. І мати погрожувала йому, що якщо з такою зв’яжеться, то квартиру у спадок він не отримає. А ось його сестрі дістанеться друга.

Зі всіх його наречених, як з’ясувалося, мама схвалила лише мою кандидатуру. Я їй одразу сподобалася. Майбутня свекруха сказала, що саме така надійна, господарська та спокійна дружина потрібна її синові, така мати потрібна майбутнім онукам.

Ще п’ятнадцять років тому, коли ми одружилися, Любов Петрівна була хвора. Отже, ніхто не знав, що вона проживе ще досить довго.

Ігор пояснив, що любив матір і був радий, що вона змогла так довго радіти довгоочікуваним онукам. І все-таки йому шкода, що весь цей час довелося обманювати мене з іншою жінкою. Він гадав, що мама довго не простягне. А все затяглося!

– То ти зустрічався весь цей час із тією жінкою, яку не схвалила моя свекруха? – Уточнила я.

Голова розколювалася. Хотілося зрозуміти хоч щось. Було таке враження, що мозок зараз розплавиться від перенапруги.

– Ні що ти. Зіна давно спилася. Мама мала рацію з приводу неї. Але я зустрів іншу жінку мого типажу, – очі людини, яка здавалася рідною, хтиво загорілися.

Він став схожим на того самого порося, який завжди бруд знайде.

– Стривай, ти хочеш сказати, що я не у твоєму смаку? Ти мене всі ці роки терпів? – мені вже стало чомусь смішно. Наче дивилася всю цю трагікомедію збоку.

– Ну так! Ти ж маленького зросту. Та й грудей у тебе майже нема. Занадто худа. І ще ти блондинка. А мені подобаються міцно збиті високі брюнетки з великими грудьми, – спокійно пояснив чоловік.

“Цікаво, чи він деградував нещодавно? Або завжди таким був! – ось про що я думала”.

Але не показувала, що мені боляче. Адже якщо я його злякаю, то він знову прикидатиметься, як робив усі роки нашого шлюбу.

Я ставила запитання. І правда виявилася дуже простою. Найважливішим для чоловіка була квартира. Адже він не міг терпіти свою сестру і весь час з нею змагався. Отже, справа була не тільки в матеріальному збагаченні, а й у тому, щоб житло не дісталося суперниці.

Дітей чоловік таки любив. А ось я для нього була просто зручною жінкою.

Звичайно, в устах чоловіка все звучало більш завуальовано. Але суть була саме такою.

Єдине, що мене втішило, так це те, що при розлученні він залишив мені та дітям те саме житло, яке “під мене” і видала йому мама. Адже Ігор – доволі забезпечена людина. І він має свій бізнес.

Деякий час я дуже сильно переживала, а тому подумала, що така інфантильна людина не заслуговує на мої страждання.

Тепер я теж почала замислюватися – а чи любила я його усі ці роки? Він та його мама замінили мені сім’ю. Але чи був він тим самим єдиним чоловіком, чи я просто заліковувала дитячі рани?

Дійшла висновку, що не знаю відповіді на це запитання. Адже я майже не страждала, коли він пішов.

Мабуть, у мене теж є лицемірство. Адже коли Ігор приходить відвідувати мене та дітей, то я роблю страждальний вираз обличчя.

Почуття провини колишнього чоловіка змушує його забезпечувати мене та дітей більше, ніж раніше. І мені не доведеться виходити на роботу. Маю я право отримати хоч таку компенсацію!

КІНЕЦЬ.