Якось, коли вся моя сім’я готувалася вирушити до кафе на свято, на порозі зненацька з’явилися мої свати з букетом та коробкою подарунків.

Вони зазначили, що не були запрошені, але вважали за потрібне привітати нас. Так, я не планувала їх запрошувати, незважаючи на те, що вони – мої родичі.

Моя родина велика та дружна. Ми все робили разом, чи то посадка картоплі чи збирання буряків.

Колективна праця завжди робила роботу приємною та ефективною. Коли мій син одружився, ми продовжили цю традицію.

Ми їздили до сватів на різні роботи, такі як садівництво або збирання врожаю. Мій чоловік, молодший син, невістка і я брали участь у цих роботах.

Однак згодом нам почало здаватися, що наша допомога невзаємна. Коли нам була потрібна допомога, у сватів завжди був якийсь привід, щоб відмовити.

Згодом ми стали віддалятися один від одного, відвідуючи один одного тільки у свята. Але навіть тоді, протягом останніх 6-ти років, у сватів була звичка їхати у відпустку у дні наших народжень, ніколи не перебуваючи на святі.

Незважаючи на це, ми завжди зустрічали їх подарунками та тортом, коли вони поверталися. На 65-річчя чоловіка ми й не думали їх запрошувати, очікуючи, що все буде як завжди. І ось, у день святкування, вони з’явилися з вітаннями, здавалося, скривджені відсутністю запрошення.

Ми прийняли їхній подарунок і поїхали на святкування у кафе. З того часу вони перестали з нами спілкуватися. Мій син не схвалює нашої поведінки, але я спантеличена його реакцією.

Чи має сенс продовжувати запрошувати людей, які не відповідають нам взаємністю, лише для того, щоб зберегти видимість добрих стосунків?

КІНЕЦЬ.