На мене образився молодший син. Не сподобалося хлопчику, що життєві блага дісталися йому, а старшому брату. Каже, це несправедливо.

У синів різниця не така вже й велика – лише три роки. Ми з чоловіком завжди намагалися дати їм однакову кількість турботи, уваги, кохання та матеріальних ресурсів. Логічно, що у старшого потреб було трохи більше, тому він і отримував більше.

Це все молодшого ображало. Він постійно бурчав, що старшому дістається все найкраще, а йому за старшим ще й доношувати доводиться.

І це правда. Хлопці ростуть швидко. Деякі речі старший встигав надіти лише кілька разів, а потім вони йому починали тиснути і тріщати по швах. А речі хороші, куди їх, викидати? Віддавали молодшому. Це саме хороші речі, а не “на тобі, Боже, що нам не годиться”. Жодних дірок, латок і потертостей.

До речі, старший син щось доношував за батьком. Той теж змінювався у розмірах, деякі хороші речі йому були вже замалі, тож переходили до старшого сина.

Але той щось не скаржився, носив спокійно, не влаштовуючи істерики, як папуга, що економлять на ньому, його не люблять і не цінують. Старший взагалі завжди був розважливішим.

Обидва сини здобули освіту, яку вони хотіли. Ми з чоловіком оплатили їм навчання, після закінчення ВНЗ молодшим, ми підбили фінанси і вирішили, що можемо виділити їм двісті тисяч. А що вони з ними робитимуть – то вже нас не стосується.

А потім чоловіка не стало. Це дуже важко мені було сприйняти, адже мій чоловік завжди був моєю опорою, у нас із ним стосунки були ще зі шкільних років.

Я думала, що хоч сини в мене залишилися, це якось втішало. Але за фактом залишився лише старший, молодший від мене відсторонився.

Ми не сварилися, нічого подібного, просто йому як не подзвониш – він зайнятий, йому ніколи, як не покличеш у гості – йому незручно. А за своєю ініціативою він не дзвонить і не приходить.

Я звикла жити з чоловіком. Він брав усі побутові проблеми на себе, я гадки не мала, чи є у нас вантуз, де лежать запасні лампочки та інше таке.

І ось чоловіка немає, а я розгубилася, коли потік кран. Подзвонила старшому, він був на роботі, обіцяв приїхати увечері. Подзвонила молодшому, думала, може він раніше зможе заїхати. Але той загалом сказав, що своїх справ навалом і порадив викликати сантехніка.

І ось так у всьому – у нього не було на мене часу. Ні допомогти, ні приїхати в гості, ні просто зателефонувати та дізнатися, а як у мене справи. Все-таки я одна залишилася, можна виявити хоч скількись уваги.

Втішало те, що старший син і приїжджав, і дзвонив, і допомагав. У нас дача стояла недобудована, мрія чоловіка, яку він не встиг реалізувати, то син її взявся добудовувати.

Мені ця дача не була потрібна, я взагалі за містом відпочивати не дуже люблю, мені якось ближче місто чи море. Але й продати те, у що чоловік вкладав душу, рука не піднялася.

Старший син за рік своїми руками добудував дачу. І я вирішила, що нехай вона йому дістанеться. Я сюди їздити не буду, продавати не хочеться, а синові там явно подобається.

Взяла та переоформила дачу на сина. У мене не було завдання якось ущемити молодшого, просто у старшого видно було інтерес, він сам все добудував, упорядкував.

Згодом молодший дізнався про мій подарунок його братові, вже не знаю як. І навіть час знайшов, щоби матері подзвонити. Щоправда, не спитати про її здоров’я, а наїхати. Він нагадав, що у мене два сини, а подарунки, причому такі шикарні, я роблю лише одному.

– Дякую, що нагадав про кількість синів, бо я вже стала забувати. Другий не дається чути, – посміхнулася я.

Далі слухала про його велику зайнятість, але все збивалося до “мама, ти вчинила недобре”. Так було нудно слухати. Вирішила перервати розмову. Може, щось змінить у своїй поведінці. Не дійде – його проблеми.

КІНЕЦЬ.