Цей рік був непростим для моєї молодшої дочки Ганни.

Після тривалого лікування вона мріяла про те, щоб втекти від сірих буднів та провести тиждень на морі.

Проте фінансова ситуація у сім’ї була далеко не кращою. Мій син Павло та його дружина Марина часто подорожували. Вони насолоджувалися життям і здавалися щасливими у численних поїздках.

Згадавши це, я вирішила попросити їх допомогти.

— Павле, Марино, чи не могли б ви допомогти Ганні з’їздити на море? — почала я обережно під час нашого вечірнього чаювання.

— Всього тиждень, але для неї це буде маленьким дивом після того, що вона пережила.

Марина глянула на мене, а потім перевела погляд на Павла.

– Мамо, наші поїздки фінансують мої батьки, – відрізала вона.

— Чому вони мають платити ще й за вашу дочку? Ви самі можете фінансувати її, зрештою. Її слова здивували мене, але найболючіше було бачити, як Павло мовчки кивнув на знак згоди.

— Але ж я не прошу багато чого, лише допомогу для Ганни, — спробувала я пояснити.

— Ви ж знаєте, як їй було тяжко.

— Ми вже й так даємо вам гроші щомісяця, — сказала Марина.

— Не думаю, що ми маємо звалювати на себе ще й це. Я мовчки сиділа, приголомшена їхнім ставленням.

Чи можуть гроші так змінити людину і навіть мого власного сина?

Після цієї розмови між нами довго витала незручність.

Я не могла зрозуміти, як моя власна сім’я могла так байдуже ставитись до прохань про допомогу.

Той день змусив мене переосмислити багато в наших відносинах і усвідомити, що іноді навіть близькі люди можуть виявитися такими далекими.

КІНЕЦЬ.