Я з Італії відразу до свахи в село приїхала, там і діти мене чекали. Я відпочила з дороги і давай питати сваху, де її пасочки, чому не хвалиться.

– А я не пекла! Ви ж, свахо, нам цю, таку гарну, італійську привезли! Хіба ні?

– Ще скажіть, що і холодця не розлили на свята?, – засмутилася я. А після сваха повела мене в дальню кімнату.

– Діти в цій квартирі такі ремонти дорогі поробили! Як ви їх тепер, на вулицю? – А за чиї, свахо, євро, ті ремонти зроблені? Може за ваші, чи за сина вашого?

Я ще здивувалася, бо сваха декілька разів мені наголошувала, щоб я до них відразу ж з Італії приїхала.

– Іринка ваша, свахо, вже в нас буде з дітками. Всі разом підемо паску святити. В нас такий молоденький священик, заодно подивитеся, і церкву ми оздобили по-новому.

Ось я і послухала сваху, хоча дивно мені було, бо з тими чемоданами хотілося все ж таки додому спершу приїхати.

Свою Іринку з одинадцяти років я виховувала одна, а коли дочка закінчувала школу, то я поїхала на заробітки, бо університет, в який вона надумала поступати, був не дешевий.

Дома мене нічого не тримало. Батьки живуть в селі, з ними проживає моя сестра з сім’єю.

Дочка вже була доросла.

В Італії мені пощастило, хоча їхала я туди наугад. Була в мене там давня подруга. Обіцяла Орися золоті гори, а як прийшлося до діла, то розвела руками.

Та я сильна і зуміла знайти роботу самотужки, ще й без знання мови.

Іринка в нашій квартирі ґаздувала, поробила ремонти, ну і вчилася, бо як без науки.

Я старалася приїжджати час від часу. Завжди щось їй цікаве з одягу привозила чи косметики.

Та якось я почала помічати, що моїм подарункам вона більше рада, ніж мені, та старалася проганяти ці дивні думки…

Час минав. Іринка вийшла заміж. В нашу квартиру привела чоловіка.

Я і весілля їм зробила, а коли прийшов час, і хрестини.

Свою онучку я не забувала. На всі свята висилила окрім Євро і гарні подарунки.

Хоч мені і добре в Італії, та завжди мене до себе манила Батьківщина.

Перед Великоднем я подзвонила і сказала дочці, що повертаюся назавжди.

– А для чого мені там сидіти? Ти вже свою сім’ю створила, тебе чоловік забезпечує.

Я розуміла, що дочці це не сподобалось. Квартира в нас хоч і двокімнатна, та жити в ній двом сім’ям не дуже комфортно.

Я мала прискладену деяку суму, тому на Великдень хотіла віддати її дочці і зятю, щоб доклали свої і купили щось окреме. Але, схоже, такі розклади не входили в їхні плани.

Ще коли я була в Італії зі мною зв’язалася сваха. Сказала, відразу до них в село їхати, бо діти вже давно там, допомагають підготуватися до свят.

Я не хотіла, але зять забрав з маршрутки і повіз до батьків.

Це була п’ятниця перед Великоднем.

Я відпочила з дороги і питаю сваху, де її паски, чому не хвалиться. А вона каже: “А ми не пекли цього разу, бо ж ви свахо, нам привезли, свою, таку красиву італійську. Хіба ж ні?”

– Яку італійську, свахо? Там паска геть на нашу не схожа. Мені хочеться нашої, української нарешті скуштувати. Ще скажіть, що і холодця не розлили?

Ну, холодець якраз варився, то хоч тут добре.

Але коли ми були зі свахою наодинці вона почала мені натякати, що діти в цій квартирі сучасні ремонти поробили і що не гарно їх тепер проганяти.

– А за чиї гроші діти ремонти робили, свахо? Може за ваші, чи за вашого сина? Та за мої і робили. І я не на вулицю їх проганяю. Я даю їм хорошу суму для старту, нехай самі докладуть і куплять що хочуть. Не все ж на голову їм має звалитися!

Я спершу думала, що поїду таки назад в Італію, але передумала. Дала я молодятам місяць, щоб щось собі підшукали. Хватить, з мене годі. Вони навіть паски не спекли, на мене надіялися.

Напрацювалася я за своє життя…

Ну хіба я не права?

Джерело