Едуард подзвонив мамі і повідомив, що одружився.

— Як одружився? — спитала вона. – На кому? Коли?

— Її звуть Камілла, — відповів Едуард. — Одружився сьогодні вранці.

— Зачекай, синку, не так швидко. Кола перед очима. Нічого не розумію. Камілла якась? Хто така ця Камілла? Що означає «вранці одружився»? А весілля коли?

— Весілля не було й не буде, — відповів Едуард. – Вирішили не справляти.

– Чому весілля не буде? Ти пожартував? Хіба так можна?

— Звісно, ​​мамо, — відповів Едуард. — Вранці розписалися та роз’їхалися.

– Куди роз’їхалися?

– Як куди? На роботу. Адже сьогодні робочий день. Каміла поїхала до себе на роботу, а я до себе.

— Нічого не розумію, — казала Марія. — До чого тут твоя та її робота? Ти мені краще скажи, чому у вас не було весілля?

— Каміла не захотіла витрачати час і гроші на нісенітницю, і я з нею погодився.

— Ти погодився з нею? А про нас, своїх рідних, ти подумав? А про батька з матір’ю подумав? Про братів твоїх, про Івана та Василю, ти подумав? А про Марію, про свою сестру, ти подумав? Камілла так вирішила! Та хто вона така, щоб вирішувати такі питання? Я впевнена, що це якась пройдисвітка! Мисливиця за багатим чоловіком тебе обкрутила.

Вона і вмовила тебе не справляти весілля, аби з нами, з твоїми родичами, не знайомитись. А гроші, які ти відкладав на весілля, вона забрала собі. Правильно?

Сама вона, найімовірніше, не міщанка. Приїжджа. Я вгадала? Яка зухвало влаштувалася жити в тебе на шиї у твоїй величезній трикімнатній квартирі в центрі міста. Адже так? При цьому ніде не працює і живе за твій рахунок. А ти закоханий і даруєш їй дорогі подарунки замість того, щоб більше надсилати нам грошей. Я права?

— Нічого подібного, мамо, — відповів Едуард. — По-перше, жодних грошей на весілля я не відкладав. Що за нісенітниця? Це тут взагалі ні до чого. По-друге, Камілла з радістю познайомиться з вами, коли ви приїдете до нас у гості. А по-третє, Камілла не сидить у мене на шиї. Скоріше, це я сиджу на шиї у неї. Тому що вона дуже заможна жінка. Має великий і серйозний бізнес по всій країні. І живемо ми не в мене, а в якомусь одному з її заміських маєтків. У кожному з яких одного лише обслуговуючого персоналу як мінімум шість осіб.

Едуард надіслав мамі знімки, і Марія тут же їх переглянула.

«Та це не будинок, — подумала Марія, розглядаючи надіслані зображення, — це палац.Та я про таке життя все своє життя мріяла. Це що ж виходить? Збулася мрія моя? То чи що? Виходить так”.

— Камілла — дуже багата жінка, — вів далі Едуард. — Тож із цього боку підозрювати її в чомусь не можна, мамо.

— А за що ж тоді вона тебе покохала, синку?

— Принаймні не за мою трьохкімнатну квартиру біля метро «Арсенальна» і не за кілька торгових павільйонів на ринках міста.

— Тоді я не розумію, — сказала Марія, — чому ж весілля не було? Я розумію, коли люди не мають грошей. Але й у цьому випадку вони знаходять вихід та викручуються.

– Який ще вихід, мамо? Про що ти?

— Залазять у борги, але святкують, — впевнено відповіла Марія. – Незважаючи ні на що. Незважаючи на жодні труднощі. Навіть якщо після весілля їм ще довгі роки доведеться платити за нього.

— Не сміши, мамо. Кому спаде на думку справляти весілля у борг? Весілля зараз і так ніхто вже не святкує! Навіть якщо й грошей багато. А тим більше у борг! Кому таке потрібне?

— Це всім потрібне. Ось нещодавно вийшла заміж дочка моєї подруги. Так ми три дні поспіль так святкували, так святкували, що тепер їм десять років за це розплачуватись. Оце я розумію, весілля! Є що згадати. Та й шлюбні союзи від цього міцніші.

– З якого дива?

– З такого! Тому що розлучатись страшно, коли стільки грошей на весілля витрачено. А ви? Може, вона тобою не дорожить? І тому не хоче витрачатися на весілля?

— Ні, мамо, — відповів Едуард. — Просто нам це не потрібне.

— То я й хочу зрозуміти, чому не треба?

– Не цікаво.

— Зачекай, Едуарде, дай вгадаю, — сказала Марія. – Твоя Камілла, мабуть, уже у віці? Так? І вона вже кілька разів була одружена? Чи не так? І вона має дітей? І тому їй не потрібне весілля?

– Все не так, мамо!

– Синку! — вигукнула Марія. — Ну, хіба за цим ми десять років тому посилали тебе підкорювати столицю? Щоб зараз ти так узяв і всього себе віддав невідомо кому?

— Та що ж це таке справді! – не витримав і підвищив голос Едуард. – Мама! Опам’ятайся! Хто кого і куди відправляв десять років тому? Коли десять років тому я сказав вам, що хочу поїхати до столиці, ви всі дружно відмовляли мене.

— Ми турбувалися про тебе!

— Ви казали, що мені нічого не вийде. Наполягали на тому, щоб я йшов до батька на завод. Щоб я був, як він, охоронцем на прохідній. І я потай від вас втік з дому. А що стосується Камілли, то вона молодша за мене на десять років, мама, їй немає ще й тридцяти. Зараз я надішлю тобі її фото.

— Справді, молода, — погодилася Марія, розглядаючи Каміллу на надісланих фотографіях. — Тоді, тим більше, не розумію. У такому віці і не хоче весілля? Тут щось не так, синку.

— Все так, мамо, — втомлено промовив Едуард. — І заміжня вона не була. І дітей у неї поки що немає.

— Тоді розкажи мені, — сказала Марія, — як це можливо? Адже кожна незаміжня жінка від народження мріє про весілля! Та й багато заміжні мріють про те саме. Хочуть переживати цей момент знову та знову. Що з твоєю Каміллою не так?

— З нею все гаразд, мамо. Просто моя Камілла – не кожна. І весілля – це не те, про що воно мріє. Ну, все, мамо. Мені нема коли. Я подзвонив тільки, щоб сказати, що одружився. І ми з Каміллою чекаємо на вас у гості.

Приїжджайте. Тільки обов’язково заздалегідь попередьте, коли на вас чекати. Бо у нас із Каміллою всі дні розписані. Але заради вас ми зможемо відірватися від своїх справ на три дні. Не більше! До побачення, мамо. Передавай привіт батькові, братам та сестрі.

— Ну, це ти перестань, синку, — відповіла Марія. – Що означає “дня на три, не більше”? Нехай у вас не було весілля, але якщо ми приїдемо до вас в гості, то не на три дні.

Але Едуард не чув цих слів мами. Він сказав все, що хотів, і вимкнув телефон.

А трохи пізніше Марія повідомила радісну новину сім’ї: синам Івану та Василю, дочці Марії та чоловікові Колі. Показала їм фото Камілли та її будинку.

— Ось басейн, — коментувала Марія, — це парк. Тенісний корт. Це гараж. Лише одного обслуговуючого персоналу у будинку шестеро людей.

— А яхту вони мають? — спитала Марія, яка нещодавно закінчила університет і тепер мріяла вийти заміж.

– Є, – відповіла Марія. — І яхта, і три автомобілі.

— Ну нарешті, — сказав Коля, і сльози щастя блиснули на його суворому обличчі. — І ми заживемо по-людськи. А на скільки ми до сина приїдемо?

— Спершу на все літо, — відповіла Марія. — А там буде видно.

– Я не зрозумів, – сказав Коля, – а чому тільки на літо? — Ми могли б чудово провести там час і восени, — задумливо промовив він. — У столиці, кажуть, дуже гарно у листопаді.

— Можемо навіть Новий рік там зустріти, — ніби між іншим додав Іван. — А потім і наступної весни там проживемо.

– Правильно, – сказала Марія. — І наступного літа зустрінемо там Едуарда та його дружину. Як, кажеш, її звуть, мамо? Камілла?

— Камілла, — відповіла Марія.

— Дивне ім’я, мамо, — знизавши плечима, невдоволено сказала Марія. – Тобі не здається?

— Якби тільки ім’я, доню, — сумно сказала Марія. — Мені в ній все дивним здається.

— Значить, вирішено, — вів далі Іван, — рік поживемо, а там буде видно. А заразом і за домом простежимо і за прислугою. Скільки їх там? Шестеро?

– Шестеро, – відповів Коля.

— Ти маєш рацію, синку, — погодилася Марія. — За прислугою треба дивитися.

– То що, – запропонував Коля, – може, тоді назавжди приїдемо? А цю квартиру здамо.

– Назавжди, назавжди, – радісно закричали діти.

— Не поспішатимемо, — сказала Марія. — Поживемо до осені, а там буде видно. Аж раптом нам там не сподобається?

— От скажи, Маша, чесно, що нам там може не сподобатися? — суворо запитав Коля. — Ми ніде ніколи не були, далі, ніж на 20 км від дому, і не від’їжджали. На дачу до брата твого Нестора і назад.

І всі разом вони почали планувати, як переїдуть до старшого сина та брата і будуть щасливо жити в багатому, великому, повному обслуговуванні будинку його дружини Камілли. Не помітили, як настала ніч. Почали укладатися спати. А тут дзвінок у двері.

— Кого це нелегка принесла? — бурчав Коля, відчиняючи двері. — Не інакше, брат твій завітав.

Так воно й було. У гості до сестри приїхав її старший брат Нестор.

Більше тридцяти п’яти років тому, коли Марія вийшла заміж, вона домовилася з братом, що він поступається їй половиною трикімнатної квартири, що дісталася ним від батьків, а вона поступається йому свою половину батьківської дачі.

І всі були щасливі. Нестор — бо не любив місто, а любив займатися садом та городом. А Марія — бо її чоловік Коля був із великої родини і в нього не те що своєї квартири, а навіть кімнати своєї не було. Він ділив її з двома іншими своїми братами.

Марія одразу повідомила Нестору радісну новину.

– Ось як? — задумливо промовив Нестор, коли дізнався про щасливе одруження свого улюбленого племінника Едуарда. – Особняк? З прислугою, тенісним кортом, будинком для гостей, басейном та парком? Я теж хочу.

— Ти чого хочеш? – не зрозумів Коля.

— А жити хочу, як усі нормальні люди, — відповів Нестор.

— Щоб так жити, треба мати право, — сказав Коля.

— А я маю прав не менше за ваше, — сказав Нестор. — Тому що свого часу відмовився на вашу користь від квартири, де ви живете. Отже, так само, як і ви, створив вашому старшому синові і моєму улюбленому племіннику Едуарду ідеальні умови. Отже, маю право нарівні з усіма жити в будинку Камілли. А не візьмете, я придумаю щось таке, що зірву вам увесь захід, — пригрозив Нестор. – Ви мене  знаєте.

Після довгих дебатів сім’я погодилася взяти із собою і Нестора. І основним аргументом на користь цього рішення послужило попередження, зроблене ним, що інакше він щось придумає і зіпсує їм свято життя.

І вже наступного дня, коли все ще обговорили і визначилися з датою виїзду, Марія зателефонувала Едуарду і повідомила, що вони приїдуть. І приїдуть на все літо.

Едуард спробував делікатно пояснити матері, що на все літо це ніяк не можливо, що найбільше це три дні, але Марія його делікатних натяків не зрозуміла.

Тоді Едуард сказав мамі, що незабаром передзвонить, і пішов радитись із дружиною.

Поговоривши з Каміллою, він зрозумів, що, як він і припускав, вона не має наміру безкоштовно утримувати родичів свого чоловіка, якщо вони раптом приїдуть у гості на все літо.

— Три дні це найбільше, — сказала вона. — І річ, сам розумієш, не в грошах. Грошей у нас із тобою кури не клюють. І грошей мені не шкода. Але справа принципу. Не хочу привчати ні твоїх, ні своїх родичів до життя на дармовщину за рахунок багатих родичів. Я тому і своїм родичам не повідомляла, що розбагатіла та вийшла заміж. Якщо дізнаються, скільки всього в мене є і де я живу, одразу примчать.

— Я згоден, — відповів Едуард. — І тому в мене ось яка пропозиція. Що, якщо мої родичі приїдуть сюди на все літо не як гості, а як прислуга?

— Як це «як прислуга»?

— Відпрацьовуватимуть своє тут перебування. А працюючий зараз тут персонал ми відпустимо на три місяці в оплачувану відпустку.

І Камілла погодилася. Але з умовою! Що його родичі зобов’язані відпрацювати тут щонайменше три місяці. І будуть підписані відповідні контракти, недотримання яких спричинить суворі наслідки, і родичі зобов’язані будуть виплатити велику неустойку.

— Більше того, — сказав Едуард, — я пропоную, щоб усі три місяці вони працювали лише за їжу та дах над головою.

– А зарплатня? – не зрозуміла Камілла.

— А належну їм за договором зарплату вони отримають за три місяці, — відповів Едуард.

– Я згодна, – відповіла Камілла.

Про те, що родичам доведеться все літо працювати по дому як прислуга, вони дізналися відразу, як приїхали. Їхньому обуренню не було меж. Але Едуард пояснив, що немає іншого виходу. Інакше Камілла їх вижене вже за три дні.

— Ти, мамо, працюватимеш на кухні, — сказав Едуард. — На Марію ляже обов’язок збирання всього будинку. Дядько Нестор, як єдиний серед нас сільський мешканець, знайомий із садівництвом, займеться ділянкою. На тобі, тату, охорона. А Ваня та Вася беруть на себе обов’язки водіїв та всі ремонтні роботи в будинку.

– А якщо ми не погодимося? – запитала мама.

— У такому разі живете три дні і до побачення, — відповів Едуард.

Нема що робити. Родичі дуже хотіли пожити в шикарному особняку якнайдовше і погодилися попрацювати. І за три дні підписали відповідні договори.

При цьому кожен припускав, що працюватиме абияк, абияк, а більшу частину часу відпочиватиме біля берега річки.

Але працювати абияк ні в кого з них не вдалося. Тому що у Камілли у будинку працював керуючий. І він уважно стежив за якістю роботи нових працівників. І якщо щось не так, карав їх штрафами: залишав або без сніданку, або без обіду, або без вечері, залежно від часу, коли було помічено порушення.

І все літо родичам довелося працювати на совість, щоб не лягати спати голодними.

А через три місяці, коли літо закінчилося, виснажені та втомлені родичі з радістю залишили будинок гостинної Камілли.

КІНЕЦЬ.