Мама відмовляється нормально сприймати реальність. Я їй кажу, що хочу стати на ноги, щоб у моїх дітей було все, що потрібно, а вона чує, що я звинувачую їх із батьком у тому, що у нас із сестрою нічого не було.

Ми насправді жили небагато. Батьки не ледарювали, завжди багато працювали, але грошей впритул вистачало на найнеобхідніше.

Те, що речі ми з сестрою доношували одна за одною, було нормально. Іноді доношувати доводилося добре поношені речі за кимось із дітей батьківських друзів.

Їжа була найпростіша, м’ясо та цукерки на свята, а у звичайні дні харчувалися дуже одноманітно і не сказати, щоб смачно, головне, що ситно.

При цьому ми ще й батьків не бачили до ладу, я ж говорю, що вони дуже багато працювали, щоб нам вистачало на життя. Вдома їм вже було не до нас. Ні про які походи на наші концерти та змагання не йшлося, якщо вони додому приходили пізно ввечері та вже ніякі від втоми?

Я їх не звинувачую, вони виживали, як могли, як вміли втих умовах. Так, у нас майже не було різних смаколиків та нових речей, але ми знали, що батьки про нас піклуються.

Сестрі зараз тридцять два роки, мені тридцять, у жодної з нас немає дітей. Але в мене є чоловік, ми одружені вже шість років. І всі шість років я чую від мами, що настав час вже й планувати дитину.

А куди її планувати? Квартири своєї не було до минулого року, з роботами все не стабільно, жодних заощаджень на чорний день. Ще й мені в декрет піти?

Спочатку ми відмовлялися тим, що ми не маємо свого житла, потім мама почала вже насідати, що можна спочатку й дитину, а потім потурбуватися про квартиру. Ми з чоловіком намагалися їй пояснювати свою позицію, але мама все одно наполягала на своєму. Тоді я і сказала вперше, що спочатку потрібно міцно встати на ноги, щоб мої діти нічого не потребували.

Це не було якимось докором їм із батьком, я просто позначила свою позицію, виходячи з досвіду. Але мама все сприйняла по-своєму. Вона почала з жаром доводити, що ми жили небагато, але в нас із сестрою все було, виросли та ні на що не скаржимося.

Я їй сказала, що хочу дати своїм дітям все по максимуму, і тут почалося.

– Як ти можеш звинувачувати нас? Ми дали вам із сестрою все, що могли! – Почала істерити мама, а я взагалі не зрозуміла, як вона так перескочила на іншу тему.

Спробувала ще раз їй позначити свою позицію, але мама все одно кричала, що вони з батьком дали нам із сестрою все, що могли. Тут сестра й ляпнула, що, на жаль, могли вони небагато.

Очевидно, сестру мама теж допекла з питаннями “коли заміж, коли дітки”, ось сестра й видала. Мама взагалі почала мало не в істериці битися.

Якось її тоді заспокоїли, привели до адеквату, але тепер у нас ця тема все одно регулярно спливає. Мама твердо собі в голову вбила, що ми з сестрою їх з батьком у чомусь звинувачуємо, хоч права на це не маємо, адже вони все для нас робили. До психолога її хотіла відправити, але натрапила на нову істерику.

– Зрозуміла, ви вважаєте мене психом! А ще у вас було найнещасніше дитинство, зовсім ми з батьком вам нічого не дали!

Вже набридло постійно вислуховувати висловлювання на цю тему, довелося звести спілкування з нею до мінімуму, хоч і розумію, що це неправильно. Але я втомилася їй постійно щось доводити.

КІНЕЦЬ.