Ольга відкрила двері своїм ключем, зайшла на кухню і втомлено поставила повні сумки на кухонний стіл.

І тут одразу ж пролунав незадоволений голос бабусі:

– Скільки разів тобі говорити, що не треба ставити брудні сумки на стіл! Ми ж потім їмо на цьому столі. Ти ніяк не можеш зрозуміти!

– Бабусю, – стомлено сказала Ольга, – пакети з супермаркету зовсім не брудні, вони нові, я їх несла всю дорогу в руках, а зараз мені потрібно все викласти і приготувати вечерю…

– Вічно ти сперечаєшся, не можеш спокійно зауваження вислухати. Ти з дитинства така була, – додала бабуся і одразу запитала. – Ти купила сир і знежирений кефір? А ще я просила тебе купити зелені яблука.

Незважаючи на вік, бабуся Зінаїда Федорівна стежила за фігурою і дотримувалася здорового харчування. В Ольги забирало це зайві години на кухні, особливо, на вихідних.

Не можна було назвати життя Олі щасливим, вона жила у невеликому місті, в невеликій квартирі разом з бабусею і доглядала її, хоча особливого догляду та й не потребувала.

Вона була для своїх сімдесяти двох років квітучою, здоровою й активною жінкою. Колись вони жили втрьох у цій невеликій затишній квартирі, але мами Ольги рано не стало і дівчинка залишилася разом із єдиною рідною людиною.

Щоправда, у бабусі був ще син, дядько Ольги, але він жив десь за кордоном, не приїжджав до матері вже років вісім, та й дзвонив рідко.

Ольга, можна сказати, і не знала свого дядька Олексія.

Щиро кажучи, Оля дуже втомилася від життя з бабусею, від її вимоr, але трималася, бо та обіцяла відписати їй квартиру.

Ольга думала, що колись стане одноосібною хазяйкою і знайде спокій, але часом щось їй підказувало:

– А чи не занадто пізно ти знайдеш цей спокій? Адже тобі зараз, поки ти молода і приваблива треба вийти заміж, народити дітей, а ти тільки й робиш, що миєш, прибираєш, готуєш і вислуховуєш нудні нотації?

Але Ольга швидко відкидала цю думку і казала собі, що квартира – одна з головних складових у житті. Куди без власного житла?

Щоправда, сьогодні вона мала непросту розмову із Зінаїдою Федорівною, і вона вирішила приготувати якнайсмачнішу вечерю, щоб задобрити жінку і розповісти їй про свої нові плани.

Зібравшись із духом, Ольга сказала нерішуче:

– Бабусю, я хочу тобі дещо сказати…

– Ну що там у тебе трапилося? – роздратовано запитала Зінаїда Федорівна. –

Давай кажи!

– Ти ж знаєш мою подругу Вероніку? – запитала Ольга. – Вона поїхала в інше місто. Там працює на хорошій роботі. Вероніка мене кличе до себе. Живуть вони у гуртожитку…

– Хто це «вони»? – здивовано запитала бабуся.

Вона не розуміла, що відбувається.

– Вероніка і ще дві дівчини, вони там у цій компанії працюють. Платять разом за житло і готують разом, всі по черзі. Вероніка каже, що дуже непогано заробляє і вже відклала непогану суму на депозит.

– Вероніка тобі наговорить! – невдоволено пробурчала бабуся.

–Ти що вже зібралася до неї їхати?

– Так, бабусю, я вже подала заяву на звільнення…

Зінаїда Федорівна аж підскочила.

– Ти хочеш мене залишити?! – ахнула вона. – Залишити зовсім одну без допомоги? А як же ж квартира? Я ж тобі обіцяла її відписати? Якщо ти поїдеш, я можу й передумати.

– Бабусю, я вирішила поїхати. Ти зовсім не слаба жінка, і здоров’я у тебе хороше. Я хочу спробувати щось нове, я вже не можу сидіти тут і нудитися. Я поїду ненадовго, хоча б на рік, а потім повернуся і знову буду з тобою.

– Давай їдь, – вже трохи спокійніше промовила бабуся.

– Розчаруєшся там і повернешся. Ти думаєш, там на тебе хтось чекає?

Але Ольгу вже ніщо не могло зупинити, вона жила в передчутті початку нового життя. Ці два тижні до від’їзду стали для неї справжнім випробуванням, бабуся дошкуляла своїми нотаціями, сварками, вигаданою слабістю і скаргами всім сусідкам на невдячну онучку.

Але, на щастя, все колись закінчується і дуже скоро Ольга опинилася в тому місті і почала нову роботу.

Робота виявилася зовсім не складною, за переробку платили дуже непогано, а якщо погоджуєшся вийти у свій вихідний або у святковий день, то оплата йшла вдвічі-втричі більша!

Наприкінці першого місяця Ольга отримала на руки суму, яка в чотири рази перевищувала її зарплату вдома.

– Слухай, – з подивом говорила вона Вероніці.

– Я стільки років важко працювала за копійки, думала, що треба триматися за роботу, а тут я за просту роботу стільки отримала…

– Та що ти кажеш, – відмахувалася Вероніка.

– Хіба це багато? Ти ж ще на випробувальному терміні, тож і отримала менше. Добре себе зарекомендуєш, отримуватимеш більше.

Ольга була скромною, працьовитою, мовчазною і дуже жвавою, тому її швидко взяли на повну ставку і зарплата ще суттєвіше зросла.

А оскільки дівчина звикла до економії, вона почала відкладати гроші на депозит і задумалася про те, як вона їх витратить.

Вона вже не хотіла повертатися до бабусі. Вона згадувала своє нудне життя, наповнене бабусиними примхами, і думала, що все це не вартує старої квартири, яка ще невідомо скільки там коштує.

Тут вона заробить такі гроші за пару років, а якщо постаратися то і тут зможе купити яке-не-яке, зате своє власне житло!

А це зовсім не те маленьке містечко, де вона виросла. І ці постійні бабусині закиди й докори, її слова переписати заповіт і віддати квартиру дядькові Олексію, який взагалі не цікавився своєю матір’ю.

Так у Ольги поступово зʼявлялося бажання ніколи не повертатися назад.

Коли наступного разу Зінаїда Федорівна подзвонила їй із запитанням, коли внучка збирається повертатися і знову взятися за розум, Ольга відповіла, що не повернеться, а залишиться тут.

– Як?! – не вірила своїм вухам бабуся.

– Ти повинна, ти зобов’язана повернутися! Хто за мною доглядатиме? Я не можу і не хочу жити сама. Я втомилася обслуговувати себе. Я слаба, нічого їсти не можу. У мене тиск щодня. Якщо ти негайно не повернешся, я перепишу заповіт!

– Бабусю, – твердо сказала Ольга.

– Я не повернуся. Тут я добре заробляю, маю перспективу, я познайомилася з хорошим хлопцем і живу так, як мені хочеться. Я за пару років куплю свою квартиру. Ти тримала мене при собі своєю обіцянкою заповідати квартиру, але мені вона не потрібна. Я не повернусь!

– Невдячна! – заявила бабуся.

– Я тебе виховувала…

– Бабусю, ти мене не виховувала, ти мене використовувала. Після того, як не стало мами я повністю взяла на себе всі турботи по будинку. Я все для тебе робила, а ти мені все казала, що відпишеш квартиру дядькові Олексію. Тепер ти можеш це зробити і нехай він приїде і доглядає тебе. А я не повернуся!

– Значить, тобі без мене краще? – несподівано тихо запитала Зінаїда Федорівна.

– Так, – знову твердо відповіла Ольга.

– Мені без тебе краще. Я сама можу заробити собі на квартиру і будувати свою долю.

Можливо, я не права, а можливо, не права ти. Коли я матиму відпустку, я приїду відвідати тебе, а поки я не втомилася і не збираюся відпочивати.

Бабусю, я віддала тобі кілька років своєї молодості, але я не хочу всю її провести біля з тобою і твоїми докорами та сварками…

Тобі було зручно жити зі мною, а як мені з тобою живеться – ти навіть і не думала!

А тепер я вирвалася на волю!

Ольга показала слухавку. Ось вона, нарешті, й розставила всі крапки над «і»…