У братів, значить, є свої сім’ї, вони зайняті люди, які не повинні доглядати маму. А ось я повинна, я ж дочка. І начхати мамі, що в мене теж є сім’я та маленька дитина на руках.

Мене взагалі завжди дивувало, що брати живуть як дворяни, у них купа прав і вільностей, а я – немов кріпачка. Лише обов’язки, лише вічні претензії.

Фраза “ти ж дівчинка, майбутня господиня” набила оскому ще в дитинстві. У суботу брати після школи закидали додому портфелі, обідали та бігли грати.

У мене ж був паркогосподарський день, я допомагала мамі з прибиранням. Мала прибирати не тільки у своїй кімнаті, а й за братами.

– А хто мені допомагатиме? Я, може, на треті пологи й наважилася, бо мені потрібна була помічниця! – начебто жартувала мама, але з кожним роком мене все більше долали сумніви – а чи точно вона жартує?

Коли брати наводили безлад, то мама тільки зітхала і хитала головою, на мою ж голову обрушувалися грім та блискавки. Я повинна була дотримуватись чистоти.

Це дратувало. У братів теж є руки, вони можуть помити тарілку і протерти стіл, помити взуття, скласти одяг. Але так думала лише я.

– Нічого-нічого, вчись доглядати за чоловіком, у шлюбі знадобиться, – наставляла мене мама.

Я ж собі вирішила, що ніколи не вийду заміж за чоловіка, який буде схожий на моїх братів чи батька. Тато теж по дому нічого не робив, тому що “у мене вдома дві баби, а я посуд мити повинен?”

У моїй нинішній сім’ї все інакше. Чоловік допомагає мені в домашніх справах, не чекає, коли його обслужать, не вимагає з ним няньчитися. Із дитиною теж допомагає.

Мама тільки докірливо хитала головою: мовляв, втече від мене мужик.

Ось моїм братам із дружинами пощастило, ті довкола них бігають, як раніше бігала мама. Тобто брати як нічого вдома не робили, так і не роблять.

Натомість мама невістками задоволена: правильні дівчатка, не те, що я. Але мене моє сімейне життя влаштовує. Я хоча б не почуваюся загнаним конем.

У нас із чоловіком нещодавно народилася друга дитина. Старшій дочці зараз шостий рік, молодшій за шість місяців. Це досить непросто, треба сказати.

Так, чоловік мені допомагає, та й старша дитина вже у свідомому віці, але все одно це складно. Діти мають різні потреби, чоловік працює, а мені не розірватися.

Тут ще й мати вирішила внести свої п’ять копійок. Тато у нас пoмер чотири роки тому, мама на пенсії і теж не блищить здоров’ям. Логічно, що вона хоче розраховувати на допомогу дітей.

Але тут є нюанс – смикає мама тільки мене, братів вона не турбує. Хоча привезти пакети з магазину цілком здатні і вони, як і супроводжують маму до лікарні.

Однак це лише моя думка. Мама міркує інакше. Вона синам дзвонить тільки побалакати, допомоги не просить, ні на що не скаржиться.

Зате мені постійно нарізається коло завдань, які я повинна виконати, і маму не хвилює, як і коли я цим займатимуся. Мама сказала “треба”, я повинна взяти під козирок і тікати виконувати.

У неї тиск скакав, а мамі треба було сходити в магазин. Ми, треба сказати, живемо з нею не в кроковій доступності, до мами тридцять хвилин їхати, що з немовлям на руках робити проблематично.

Запропонувала замовити їй доставку продуктів. Мама надулася, сказала, що нічого не треба. Я таки замовила доставку, бо приїхати не могла, а мама кур’єру двері не відчинила.

– Я сказала, що мені від чужинців нічого не потрібно! Могла б і сама приїхати! – обурювалася згодом мама.

Постійно до мене якісь претензії, вимоги, які я чисто фізично не можу виконати, бо то одна, а то й дві дитини цьому заважають.

Особливо мене дoбивaє, коли хтось із братів у відпустці чи у вихідні, а мама все одно смикає мене. І тоді їй доводиться нагадувати, що в неї, взагалі-то, є ще дві дитини, а кручуся одна я.

– А сини й не повинні мене доглядати, у них свої сім’ї! Ти ось зобов’язана, – заявила мама.

А в мене сім’ї нема? Чи як ця логіка працює, хто мені скаже? Чи брати самі не можуть здогадатися, що мамі потрібна допомога хоча б у пересуваннях містом та закупівлею продуктів?

Хочеться просто заблокувати мамин номер і не псувати собі нерви. У мене теж є сім’я, у мене теж є купа справ! А у мами є ще двоє синів!

КІНЕЦЬ.