Як тільки Сергій зробив Дарині пропозицію, їхні стосунки зіпсувалися. Причиною стало прохання батьків нареченої почекати з весіллям.

Сергій прийняв це як образу…

***

Він познайомився із Дариною через інтернет. Молоді кілька місяців лише листувалися, потім вирішили зустрітися.

Вперше побачивши Дарину, Сергій одразу зрозумів: це вона! Його мрія!

Фото дівчини він, звичайно, і раніше бачив, але навіть не припускав, що при зустрічі Дарина справить на нього таке сильне враження. Після трьох місяців майже щоденного спілкування хлопець запропонував своїй коханій жити разом.

Але виявилося, що Дарина – не така. Без благословення батьків вона не те, що жити просто так, навіть заміж не виходитиме.

Довелося їхати до її батьків. Жили вони в селі, дуже скромно. Це ні краплі не збентежило Сергія і ввечері за вечерею він попросив у майбутніх тестя і тещу (він уже подумки так їх називав) руки їхньої доньки.

Відмови не було, але пролунало несподіване:

– До весілля ми маємо зустрітися з твоїми батьками. Тож нехай приїжджають свататися. Десь у вересні.

– У вересні? – здивувався Сергій, – це ж через цілих три місяці!

– Так, – спокійно відповів батько, – нам треба підготуватися, вам – подумати. Якщо все складеться, взимку весілля зіграємо.

– Взимку? – ахнув хлопець…

Дарина, слухаючи розмову, мрійливо посміхалася.

Після вечері молоді пішли прогулятися і ось тут Сергій швидко повернув Дарину з неба на землю:

– Ти що, з цим згодна? – роздратовано спитав він.

– З чим?

– Не відразу зрозуміла дівчина.

– Ось із цим ось: сватання, вересень, весілля взимку…

– Сергій спробував пародіювати батька нареченої.

– Згодна. А як ще? – Здивувалася Дарина, якій дуже не сподобалася поведінка Сергія, – це ж серйозні речі. До них треба готуватись. Грошей зібрати. Мої батьки не такі заможні, як твої…

– До чого тут батьки? – невдоволено вигукнув Сергій, – ми можемо просто піти в ЗАГС, подати заяву і розписатися! Без жодних складнощів!

– Ні, так не можна. Мої цього не зрозуміють, образяться. У нас так не прийнято… Стільки родичів…

– Ти серйозно?

– Звичайно.

– А я думаю, що вони просто не хочуть, щоб ми одружилися! Я їм не сподобався! Ось і влаштовують перевірку!

– Та ти що, Сергію, – розгубилася Дарина. Вона ніяк не очікувала, що Сергій зробить такий висновок.

– Навпаки: ти моїм дуже сподобався! Просто їм час потрібен на підготовку.

– Підготовку чого? – обличчя Сергія перекосилося від невдоволення…

– Весілля…, – тихо озвалася Дарина, чомусь почуваючи себе винною…

– Весілля?! Я не збираюся чекати півроку! І бігати за тобою як хлопчик не буду! Мені вже тридцять! Ніхто не переконає мене робити те, чого я не хочу! Тож ніякого весілля не буде!

– Навіть так? – очі Дарини наповнилися сльозами, – тоді ось, забери, – вона простягла Сергію, подаровану ним обручку…

Такої реакції чоловік не очікував. Миттєво «охолов» і примирливо сказав:

– Ні-ні, залиш собі. Пробач… Я, здається, погарячкував…

Вони помирились. Проте обручку на палець Дарина так і не одягла. Сказала, що зробить це після сватання.

Діти повернулися додому. Життя пішло своєю чергою.

Але тріщина, яка виникла між молодими людьми після тієї розмови, нікуди не поділася. Вона потихеньку розросталася.

Якщо раніше вони ніколи не сварилися, розуміли один одного з півслова, то тепер порозуміння геть-чисто зникло. Особливо, коли мова заходила про майбутнє весілля.

Якось Сергій привів Дарину до своїх батьків, і ті оголосили:

– Поїдемо свататися на початку червня.

– Чому у червні? Батьки просили у вересні, – здивувалася дівчина.

– А ми хочемо у червні, – тоном, який не зазнає заперечень, заявила мати Сергія.

– Зрештою, у нас теж є свої плани. І вам тягнути нема чого. Розписалися б уже й справа з кінцем.

– Добре, я попереджу своїх, – озвалася Дарина.

– Зараз дзвони, – надійшла команда.

Дарина набрала номер батька, все пояснила. Той відповів швидко та категорично:

– Домовлялися на вересень. Так тому і бути. Ми фінансово не готові приймати гостей у червні. Так і передай своїй майбутній свекрусі.

– Вона тебе чує, – кинула Дарина.

– В сенсі? Ти дозволила сторонній людині слухати нашу розмову?

– Спробувала б я не дозволити, – буркнула Дарина…

– Ох, дочко, не подобається мені все це, – зітхнув батько, – куди ви так поспішаєте? Яка потреба жене твого Сергія в ЗАГС? Ти взагалі добре знаєш його?

– Тату, я люблю тебе, – відповіла Дарина, – і Сергія люблю. Все буде добре…

– Дай Боже…, – обізвався батько і зв’язок перервався…

– Ну і як це розуміти?! – злетіла мати Сергія, – чому ви говорите про мого сина в такому тоні? Сергій! Ти чув?

– Чув, мамо. Я ж казав, що будуть проблеми. Даремно ти все це затіяла…

– Нічого не дарма! Ти що, не бачиш? Дарина за тебе заміж особливо не хоче … А то б умовила батьків …

Словом, знову вийшла сварка. Дарина вискочила з квартири, Сергій її не одразу, але наздогнав. Довго заспокоював.

Дарина, схлипуючи, намагалася до нього достукатися:

– Сергію, зрозумій, квапити батьків не має сенсу. Якщо тато сказав – зустріч із сватами у вересні, значить – у вересні. Вони скромно живуть. Ти ж бачив. Я щомісяця частину зарплати їм надсилаю. Адже я в сім’ї – старша. Після мене ще троє. Усі навчаються. Ну, не можуть вони зустрічати гостей з порожнім столом! Для них це важливе!

– А твоє щастя для них не важливе? – тихо спитав Сергій, – а як щодо твоїх почуттів?

– Мої почуття – лише мої. Я в них певна. А ти у своїх – ні?

Сергій промовчав…

Тиждень стосунки були дуже напруженими.

– Ну, послухай, – якось запропонувала Дарина, – хочеш, я візьму відпустку на тиждень? Побудемо разом довше…

– Це ще навіщо? Я ж все одно буду на роботу ходити. Мені відпустку ніхто не дасть… Та й яка різниця: у відпустці ти чи ні? Все одно зустрічаємось тільки на кілька годин… Адже ти жити зі мною не хочеш…

– Ну ось, ти знову… Ми стільки про це говорили…

– Отож і воно, що говорили, – насупився Сергій, – знаєш, мабуть, мама права: ти просто мене не любиш. У цьому вся справа… Давно вже жили б разом…

Він розвернувся та пішов. Не озирнувшись.

Дарина довго дивилася йому вслід.

***

Наприкінці серпня мати зателефонувала дочці:

– Ну, все, призначайте зустріч. Ми вас чекаємо.

– Не буде жодної зустрічі, мамо, – відповіла Дарина, – ми з Сергієм розлучилися.

– Давно?

– Давно…

– Чому?

– Ну…

– Ти дізналася правду?

– Яку правду? – Здивувалася Дарина.

– У цього Сергія двоє дітей. Від різних жінок. Щоправда, на жодній з них він не був одружений.

– Звідки це ти взяла? Сергій ніколи про це мені не розповідав.

– Зрозуміло. Ти досі не знаєш. Тоді слухай. У нас у сусідньому селі його далека родичка живе. Тітка Зіна. Ну…, ти маєш її пам’ятати! Ми з нею сто років дружимо.

– Так, пам’ятаю таку…

– Так от: вона з ріднею цією лінією не спілкується, але за життям їх дуже ретельно стежить. Через Інтернет. Отож, фотографію твого Сергія я бачила в неї ще до того, як ти його привезла.

Батько теж бачив. Зіна тоді нам про нього розповідала. Мовляв, жінок він міняє як рукавички, ні з ким не одружується. Весь у діда. Навіть дітей не визнав. Нічим не помагає. А тепер уяви, що ми з батьком відчули, коли його побачили? От і придумали тобі піврічну відстрочку.

– А розповісти про все не здогадалися?

– А сенс? Ти слухати нас не стала б: так на нього дивилася…

Як тут скажеш? Нашкодити переживали.

– А якби справа все-таки до весілля дійшла?

Теж би промовчали?

– Не дійшло б. На сватанні збиралися вивести його на чисту воду.

– Ну, ви даєте, мамо. А про мене ви подумали?

От як би це я перенесла?

– Нормально б перенесла, чи ти – не наша дочка?

Пам’ятаєш, я завжди тобі казала:

Колись, з досвідом, настане час, коли тебе вже ніхто не образить.

Не здивує показовими виступами.

Не зламає набором гучних слів. Не осоромить.

Ти відгукнешся, але рідко.

На тиху ніжність, на ненав’язливу турботу.

На мовчання, в якому немає напруження, але є розуміння.

Життя, доню, не повинно бути складним. Воно має бути щасливим…

КІНЕЦЬ.