Колись ми з чоловіком жили у будинку, де мешкало вісім сімей – половина українських, половина циrанських.

Спочатку мені було ніяково від сусідів-циган через стигматизацію їхньої громади.

Дбаючи про нашу безпеку, я була пильна, зачиняла двері і уважно стежила за оточенням.

У районі було багато дітей, особливо циганських, які, здавалося, кишили на кожному розі.

Я дізналася, що у кожній сім’ї було не менше трьох дітей.

Згодом мої страхи вляглися, і я по-іншому стала дивитися на наш район.

Зара, сусідка з чотирма дітьми, стала довіреною особою, коли народився мій син Андрій.

Вона давала безцінні поради з виховання і навіть няньчилась з Андрієм, використовуючи своїх дітей як маленьких помічників.

Наш зв’язок зміцнився під час моєї декретної відпустки, відзначеної незабутніми вечірніми розмовами.

Зара, талановита оповідачка, захоплювала всіх нас історіями про кочове циганське життя, зачаровуючи навіть старших дітей.

Зрештою ми переїхали до центру міста, але наша дружба з Зарою збереглася.

Цей досвід навчив мене тому, що добро та порок не обмежуються якоюсь однією національністю.

А що ви думаєте?

КІНЕЦЬ.