Ромчик дивиться на сестричку і йому було шкода її до сліз.

Йому і себе було шкода, але її все ж таки більше, напевно тому, що Ліза ще зовсім маленька і не розуміє, що мами у них більше немає…

Ліза не розуміє і все чекає маму, а Роман знає, що мама більше ніколи не прийде, не обійме, не заспіває колискову, не напече млинців… Вона більше нічого не зможе зробити для своїх дітей тому, що мами не стало…

Тепер Роман, Ліза і тато залишилися одні і їм довелося пристосовуватися до нового життя, бо родичів у цьому селі вони не мали.

Вони були, але десь далеко. Роман їх ніколи не бачив, а тато взагалі каже, що вони їм не потрібні.

– Краще чужі, аніж ці! Від них біда одна, тож, синку, треба сподіватися тільки на себе! А якщо зовсім туго стане, то краще звернутися до чужих. До цих марно! Вони тільки лиха нароблять!

Ось так каже тато. Чому? Це Ромчику невідомо, але він про це й не замислюється. І без цих родичів турбот вистачає!

Ще й тато… З роботи додому вкотре приходить веселий…

Сидить за столом, плаче і біленьку дістає…

Тата Роман і так, і сяк умовляв не гульбанити, та батько не слухав. Обіцяв, що не буде, але потім знову починав.

Через це Роману доводиться робити майже всі справи вдома самому, ще й стежити за маленькою сестричкою, але хлопчик нікому не скаржився.

Як міг, так і справлявся.

Роман навіть кіски Лізі навчився заплітати.

Ще Роман навчився готувати.

Багато чого!

Макарони варить, картоплю смажить і котлетки. Вареники добре виходить варити.

Тільки ось млинці у Романа не виходять. У мами були тоненькі, всі в дірочках і ароматні…

Пальчики оближеш!

А у Романа такі не виходять. Хоч трісни!

Але Роман старається і знає, що якщо старатися все обов’язково вийде, так його вчила мама, а Роман всі мамині слова пам’ятає.

Ось і сьогодні Ромчик знову намагався приготувати млинці, але в нього знову нічого не виходило.

Неабияк втомившись, Роман вирішив, що мабуть сьогодні знову не його день, додав борошна в тісто і насмажив коржиків.

На вечерю в нього й Лізи сьогодні суп із локшиною. Ліза такий любить, а Роману байдуже, що їсти. Він любить все.

Тільки він досмажив останній коржик, як у двері хтось постукав.

Роман здивувався.

– Ліза ж у садку. Тато на роботі. Гості до нас не ходять. Хто це може бути? Дивно!

Роман швидко вимив руки, витер кухонним рушником і побіг відкривати.

За дверима стояла зовсім незнайома жінка. Але було в ній щось таке, що здалося Роману дуже знайомим і, як не дивно… Рідним.

– Привіт, ти напевно Ромчик? – з порога запитала жінка і посміхнулася.

Роману ця посмішка здалася такою рідною, що він аж заплакав! Він ніби побачив перед собою маму…

Ту маму… Коли вона ще вміла посміхатися…

– Так, Ромчик, – сказав хлопчик. – А ви хто така? Що вам треба? І звідки ви знаєте моє імʼя?

– Ох, Ромчику, так все в житті складно… – пробурмотіла незнайомка.

– Та хто ж ви така?! – Роман не розумів, що відбувається.

– Я твоя тітка. Рідна сестра твоєї мами. Молодша…

– Та ну! – усміхнувся Роман. – У мами не було ніякої сестри! У них із татом рідні взагалі нема! Тільки далека… Якась…

– Ну, виходить, що є. І тато твій мене добре знає. Він до речі вдома?

– Ні. На роботі. А Ліза в садку, – навіщось сказав Роман жінці.

– Ліза? А хто така Ліза? Сестричка твоя? Про неї я не знала… Знаєш, Ромчику, а можеш пустити мене до хати, бо холодно тут? Я то я ще добре, а ось Оксанка змерзла.

Тільки зараз Роман помітив, що за спиною жінки стоїть дівчинка.

Роману стало шкода її. Вона майже така, як Ліза. Маленька.

Він відійшов.

– Заходьте. Мабуть не брешете…

– А ти молодець! До чужих людей треба ставитись з обережністю. Не всі люди добрі.

І знову жінка нагадала Роману маму. Та прямо слово в слово говорила Роману такі самі слова.

Роман гостей провів на кухню. Швидко поставив чайник, дістав чашки.

На столі красувалася тарілка з коржиками і вазочка з домашнім варенням.

– Ви сідайте, – запросив Роман гостей до столу. – Зараз чайник нагріється і чай питимемо. А може суп будете? Свіжий. Сьогодні зварив.

– Дякую тобі, Романе. Я чай із задоволенням поп’ю, а Оксанку можна і супчиком нагодувати. А то ми їхали довго, а в поїзді вона погано їла.

Роман швидко впорався.

Через 10 хвилин маленька Оксанка сиділа в стільчику Лізи і наминала супчик, а її мама із задоволенням пила малиновий чай.

– Смачний який чай, Ромчику! Він мені дитинство нагадав. Ми колись з твоєю мамою маленькі були, нам бабуся такий же чай заварювала.

– Хороший чай, – погодився Роман. – Я ще з літа малини насушив і тепер потроху до чаю додаю. Мама так завжди робила…

– Так, хто б міг подумати… Слухай, Романе, а ми ж з тобою до ладу не познайомились. Мене Ліза звуть. Так Так! Ліза. Як сестричку твою.

– Ну, Лізу мама так назвала. Мабуть, на честь вас…

– Не знаю, Ромчику. Взагалі ми з твоєю мамою в дитинстві дуже дружні були, а потім вийшло так, що батьки наші розлучилися, а нас поділили. Так, Ромчику, так теж буває, – сказала Ліза побачивши здивований погляд хлопчика. – Ось так у нашому житті трапилося. Потім я довго не знала, де Катя, мама твоя. Батько мій нещодавно сказав, що Каті більше нема… Вибач… І про тебе розповів, а ось про Лізу не сказав. Не знаю чому. Тепер не дізнаєшся. Твій дідусь тепер теж на небесах. Місяць як…

Ромко слухає Лізу і розумів, що здалося йому таким рідним у ній. Очі… Вони такі ж як у мами, і посмішка… Один в один.

У розмовах час пролетів швидко. Ромко схаменувся. Пора було йти по Лізу.

Велика Ліза, так Ромко охрестив тітку подумки, зголосилася піти з ним.

Ромко забіг у садок, а велика Ліза й Оксанка чекали їх на вулиці.

Потім вони всі разом пішли додому, але дорогою зайшли до магазину, де велика Ліза набрала дітям гостинців.

Ромко нагодував сестричку і дівчинка побігла гратися з Оксанкою, а сам Ромко пішов по дрова.

Бо сиди не сиди, а домашні справи ніхто не скасовував.

Поки Ромко грів піч, велика Ліза помила посуд, а трохи згодом прийшов Дмитро, батько Романа і Лізи.

Чоловік, коли побачив велику Лізу, так і присів. Було зрозуміло, що він теж побачив безперечну схожість, яка була між великою Лізою і мамою…

Ромко розумів, що дорослим треба поговорити. Добре, що тато сьогодні не гульбанив, бо Ромко б мав сором.

Поки батько та велика Ліза розмовляли, Ромко грався із дівчатками, а потім тато покликав його до кухні.

– Ромчику, тут така справа. Це сестра твоєї мами… Ну, ти вже це знаєш. Так от, сину, тітка Ліза хоче трохи пожити у нас. Допомогти, загалом. Ти якщо проти, то скажи…

– Ну, а що, тату, нехай поживуть, – погодився Роман. – Місця всім вистачить. Лізі он теж, не нудно буде. Бо зараз городи підуть, а в них у садку, як завжди ремонт починають.

Дмитро подивився на сина як на дорослу людину, яка все розуміє.

– Ну, дивись, сину. Я весь день на роботі, а тобі воно звісно, легше буде. А то ти втомився в мене зовсім… З мене помічник ніякий. Вибач, Ромчику.

Роман дивиться на тата і сльози знову навертаються йому на очі, але він чоловік, а чоловікові плакати не личить.

Тому Роман відвернувся до столу і вдав, що поправляє скатертину, а вже через пару хвилин хлопчик усміхався і пропонував дорослим пити чай.

Вже місяць, як велика Ліза та Оксанка жили у їхньому будинку.

За цей час Роман розслабився і навіть зміг підтягнути навчання, яке до цього неабияк запустив.

Велика Ліза взяла його багато обов’язків. Вона готує, прибирає, стежить за дівчатками.

Ромко звичайно допомагає їй у всьому, але це у нього виходить не дуже, тому що на той час коли він приходить зі школи, майже всі справи вже перероблені.

Ще більше Ромку тішить тато. Він тепер зовсім не гульбанить. Роман здогадується, що йому при великій Лізі гульбанити соромно і це хлопчика дуже тішить.

Тато приходить з роботи, вечеряє і йде робити справи у дворі та городі.

Двір у них тепер чистий і це при тому, що рік, відколи мами не стало, там майже нічого не робилося.

Ромко розуміє, що це колись скінчиться, тому що велика Ліза не житиме в них постійно, але йому про це думати зовсім не хочеться.

Він давно не відчував себе так спокійно, як зараз, і це відчуття хочеться продовжити якомога довше, але Роман знає, що все добре рано чи пізно закінчується і цього ніяк не уникнути.

Те, що велика Ліза та Оксанка скоро поїдуть, Роман зрозумів тієї ночі, коли почув розмову між великою Лізою й батьком.

Ромко тоді встав попити води, але, підходячи до кухні, почув, що там розмовляють дорослі.

Ромко почув лише уривки фраз, але й з них було ясно, що велика Ліза днями їде і швидше за все через тата.

Принаймні, це було зрозуміло з тих уривків фраз, які чулися від батька.

Роман у кухню заходити не став. Розвернувся і пішов у свою кімнату, а наступного дня велика Ліза та Оксанка поїхали.

Роман проводжаючи велику Лізу і Оксанку намагався не плакати, а ось маленька Ліза плакала. Тато теж був засмучений і по ньому це було добре видно.

Ліза ледве стримувала сльози, але намагалася триматися. Вона обіймала дітей і обіцяла їм, що обов’язково приїде до них у гості ще раз, а ще кликала їх приїжджати у гості до неї та Оксанки.

Роман помітив, що коли велика Ліза прощалася з татом вони обоє якось дивно дивилися один на одного і раптом Романа осяяло.

Вони один одному подобаються!

Удома Роман розмірковував над усією цією ситуацією і ніяк не міг зрозуміти, що ж цим дорослим все ж таки треба і навіщо вони все так ускладнюють.

Зрештою він дійшов висновку, що поки не виросте, цього не зрозуміє.

Тепер у Романа знову з’явилося багато обов’язків, але він від цього не переживав. Більше його хвилював тато.

Ромко боявся, що він знову буде гульбанити, але батько тримався. Хіба що став якимось задумливим та розсіяним.

Непомітно прийшло літо, а з ним купа турбот на городі. Тепер вільного часу у Дмитра та Романа не було зовсім.

Ще й Ліза тепер постійно була вдома, оскільки дитячий садок закрився на ремонт.

Виручало те, що її часто забирала до себе сусідка Світлана. Вона теж мала маленьку доньку і разом дівчатка гралися дуже добре.

Того дня Дмитро з Романом цілий день були на городі, Лізу знову забрала Світлана.

Надвечір з’ясувалося, що нічого їстівного вдома немає, а готувати зовсім ніколи.

Дмитро послав Романа в магазин купити вареники, які останнім часом чудово їх виручали.

Повертаючись додому, Роман помітив у дворі Світлану, мабуть, вона привела додому Лізу.

Світлана з Дмитром про щось розмовляли і Роман став мимовільним свідком цієї розмови.

– Ти, Дмитре, про себе не думаєш так про дітей подумай. Катю не повернеш, а дітям мама потрібна. Ліза он маленька зовсім, та й Романа дуже шкода. На ньому і кухня. Ще й Ліза на ньому. Ні. Воно зрозуміло, що тобі працювати потрібно, але й у них дитинство має бути. Хіба я не права?

– Може і права, Світланко. Тільки аби кого до хати не приведеш.

– А навіщо аби кого? Візьми Лізу, сестру Каті. Вона теж одна без чоловіка дитину виховує, а як твоїх діток любить! І не чужа вона їм! Та й ти, Дмитре, коли про неї говориш, очі в тебе сяють. Що не так? Кого боїшся? Що люди осудять? А що тут осуджувати, Дмитре? Нема чого. Усі зрозуміють.

Роман стояв у тіні великого дерева і намагався на очі дорослим не потрапляти, тому що він із тіткою Світланою повністю згоден.

Велика Ліза гарна. Вони її полюбили… Тато, напевно, теж. Тільки, правильно каже тітка Світлана, тато боїться.

Як тільки Світлана пішла, Роман підійшов до батька.

– Чув? – запитав Дмитро.

Роман кивнув головою.

– Ну що думаєш, сину? Як вчинити?

– Думаю, тату, що треба тобі по велику Лізу та Оксанку їхати. Тебе поки не буде за нами тітка Світлана подивиться. Вона добра, допоможе.

Дмитро посміхнувся.

– Бач, який ти в мене. Дорослий! А якщо ми не потрібні Лізі? Тоді як бути?

Роман був упевнений в протилежному.

– Потрібні, тату! Ще й як потрібні!

Через два дні Дмитро поїхав по Лізу. Він не знав, що буде далі, а тільки знав, що вона йому потрібна.

Йому і дітям…

У село Дмитро повернувся разом із Лізою та Оксаною.

Обидва вони бентежились і поводилися зовсім не по дорослому, але Роман дивився на це поблажливо.

Його більше хвилювало те, що тепер у нього не одна сестричка, а дві!

А це значить вдвічі більше відповідальності!

Наступного ранку прокинувся Роман від такого знайомого запаху.

Принюхався. Млинці!

Пахло млинцями, тими самими, як колись у дитинстві. Маминими.

Трохи зажурився Роман, але одразу взяв себе в руки.

Одягнувся. Заправив ліжко. Вмився, а потім пішов на кухню.

Усі домашні вже сиділи за столом, а посеред нього красувалася тарілка з тоненькими, в дірочку млинцями.

Тато і велика Ліза поводилися так само безглуздо. Переглядалися і соромилися.

Роману стало смішно.

– Ех ви, дорослі! – подумав хлопчик.

– Великі, а поводяться наче діти. Ну та гаразд. Нехай!

Хлопчик глянув на батька, а той на сина.

– Все в нас буде добре, тату! – сказав йому подумки Роман.

– Все ти правильно зробив! І мама схвалила б, я точно знаю! Повір мені, тату! Все буде добре! Все правильно…