– Ларисо, добре, що ти зайшла. Саме до чаю! – Тетяна гостинно відчинила двері. – Адже хотіла тобі подзвонити. Я вчора у торговий центр заскочила, а там розпродаж. Ось я вам із Катрусею і прикупила обновок. – Тетяна вказала на два об’ємні пакети. Лариса нерішуче зітхнула, але постаралася посміхнутися:

– Дякую, Тетяно, ти така добра. Не варто було. Мені так незручно.

– Перестань. Мені тільки в радість, адже ви мені як рідні. – Тетяна відмахнулася, розливаючи чай.

– Були часи, і я була молода, струнка, модничати хотілося, а зараз ні до чого мені це все, хочу вас порадувати. – Тетяна зітхнула.

– Ти і зараз чудово виглядаєш. І ще не пізно і модничати і особисте життя влаштувати.

– Лариса уважно подивилася на подругу.

– Облиш. Ні до чого мені вже все це. Та гаразд, не будемо про це.

– Тетяна постаралася посміхнутися та змінила тему. Лариса слухала, але відповідала невпопад, думала вона зовсім про інше: далі так продовжуватися не могло, вона повинна порвати з Сергієм, або зізнатися у всьому Тетяні, але тоді їх дружбі, напевно, прийде кінець.

Лариса любила Сергія, але й дружбою з Тетяною дуже дорожила. Вона була вдячна за той вечір, з якого почалася їхня дружба, за доброту, за сердечність Тетяни. За те, що вважала їх із Катрусею, справді майже ріднею. Після всього, що Тетяна зробила для неї, Лариса почувала себе погано.

– Ларисо, ти плачеш?

– До зали заглянула господиня салону, в якому працювала Лариса, Тетяна Вікторівна.

– Ні. Нічого. Вибачте, я не знала, що ви тут.

– Лариса квапливо втерла сльози.

– Розумію, ще довго буде тяжко, але треба триматися.

–Тетяна Вікторівна сіла навпроти. Усі в салоні знали, що кілька місяців тому у їхньої нової колеги тридцятип’ятирічної Лариси не стало чоловіка. Лариса залишилася одна із дворічною донькою Катрусею. Довелося влаштовуватись на роботу.

До цього основні фінансові витрати покривав чоловік Лариси, грошей вистачало, та й місця у дитячому садку треба було чекати ще рік, тож Лариса сиділа вдома та займалася вихованням доньки.

Коли не стало чоловіка, на Ларису лягли всі матеріальні зобов’язання, у тому числі й значні розміри іпотечних платежів. Благо, мама Лариси вже вийшла на пенсію і погодилася бути з онукою.

До того ж мама переїхала до дочки, а свою однокімнатну квартиру продала, щоб допомогти Ларисі з іпотекою. На всю заборгованість, правда, не вистачило, але платіж все ж таки став меншим, а це було вже великим плюсом. До декрету Лариса працювала перукарем, та перукарня вже закрилася.

На своє щастя Лариса змогла влаштуватися у престижний салон Тетяни Вікторівни. Досвіду для такого салону Лариса не мала, але Тетяна Вікторівна, дізнавшись історію Лариси, перейнялася і взяла на роботу, нехай і з випробувальним терміном.

– Не в цьому справа. – шморгнула носом Лариса.

– Щось не так із кимось із клієнтів? – Голос Тетяни Вікторівни став трохи суворішим.

– Ні, ні, не хвилюйтеся, всі клієнти задоволені. Просто все так навалилося разом. – заспокоїла Лариса і розповіла про причину своїх сліз. Мама Лариси останнім часом почувала себе неважливо. У такому стані їй нелегко було впоратися з онучкою. А нещодавно вона взагалі практично злягла.

Пішла на огляд – терміново потрібні процедури, а потім довге відновлення. Абияк вдалося знайти доглядальницю, яка погодилася доглядати відразу і за літньою жінкою і доглядати Катрусю. Ось тільки витрат побільшало.

Пенсія у мами скромна, зарплати Лариси і до цього ледь вистачало, щоб зводити кінці з кінцями, а тепер ще треба було десь роздобути гроші на процедури.

– У кредuті мені відмовили, а інших родичів, які готові допомогти немає. Розуму не докладу, де взяти гроші. – Закінчила розповідь Лариса.

Тетяна Вікторівна замислилась. Це зараз їй було вже п’ятдесят сім, свій бізнес, заміський будинок та коханий чоловік Сергій, на якого завжди можна покластися. А колись, багато років тому вона приїхала у велике місто з невеликого села і ще пам’ятала, як нелегко їм із Сергієм, таким самим студентом, було починати.

Краще сказати, що перші кілька років просто виживати. Але ж у них і дітей тоді не було. Зараз, щоправда, також не було ні дітей, ні онуків. Єдиного сина не стало ще молодим. Може, тому Тетяна Вікторина пошкодувала Ларису, а може просто тому, що за натурою була доброю і чуйною.

– У мене візьмеш. – запропонувала вона.

– Дякую, звичайно, але я не впевнена, що в мене вистачить можливості віддавати вам навіть частинами. – Лариса приречено розвела руками.

– Почнеш віддавати, коли і мамі стане краще, і дочка в сад піде.

– Вирішила Тетяна Вікторівна. Лариса і не знала, як дякувати начальниці.

Через півроку Тетяна Вікторівна та Лариса наче помінялися ролями. Лариса, коли була можливість, підміняла навіть прибиральницю, все-таки хоч якась копійка.

І хоча справи у неї вже йшли на лад, мамі стало краще, місце в садку обіцяли буквально наступного місяця, але Лариса пам’ятала про борг перед начальницею і намагалася підробити. Раніше почне віддавати – раніше зніме вантаж з плеч. Цього вечора Лариса затрималася для прибирання.

– Тетяно Вікторівно, вибачте, я думала, ви поїхали вже.

– Лариса заглянула до кабінету начальниці, збираючись навести там порядок і не очікувала застати її на робочому місці.

– А я ось тут. – сумно сказала Тетяна Вікторівна. – Мені тепер нікуди поспішати.

– Щось сталося? – чемно поцікавилася Лариса.

– Чоловік від мене пішов. Адже ми з ним майже сорок років разом.

– До іншої? – не втрималася Лариса.

– Оце найцікавіше, що не до іншої. Я б ще зрозуміла, якби до іншої. Ні. Просто пішов, сказав, що раптом зрозумів, що ми різні люди. – Дивлячись кудись у вікно, відповіла Тетяна Вікторівна.

– Не засмучуйтесь так. Ви жінка дуже приваблива, не залишитеся сама. Так, може, ще й повернеться. – Лариса не могла знайти потрібних слів. Тетяна Вікторівна не відповіла, тільки зітхнула. Лариса пішла, щоби не заважати. Але наступного тижня ситуація повторилася.

– Ви б з’їздили кудись, у гості чи гостей до себе запросили, хоч розвієтеся, на самоті на роботі до ночі сидіти – не вихід. – співчутливо порадила Лариса.

– У мене й друзів толком немає. Якось ми завжди самотньо жили. Сестра в іншому місті, та в неї і своїх турбот вистачає. Тепер і стіни будинку тиснуть. Будинок великий, а порожній, самотній, незатишний. Ось і не хочеться повертатись. – зізналася Тетяна Вікторівна.

– Так розумію. Мені колись теж було важко, на Катрусю гляну, вона сміється, заливається і так на душі тепло, і сили з’являються. – Лариса згадала доньку та посміхнулася.

– А, справді, приїжджайте до мене на вихідні, з донькою. – Раптом запропонувала Тетяна Вікторівна.

– Не зручно якось. – зніяковіла Лариса. Але Тетяна Вікторівна запевнила, що нічого незручного у цьому немає.

– Ух ти! – Катруся із захопленням розглядала великий будинок. – Ти принцеса, коли тут живеш? – Запитала вона Тетяну Вікторівну, погано вимовляючи слова.

– Ну що ти, принцеси всі молоді, молоді, як твоя мама чи ти сама. А з мене яка принцеса? – розсміялася Тетяна Вікторівна. Мила дівчинка одразу сподобалася їй, нагадала про онуків, яких немає, про сина.

– Значить, королева! – Постановила Катруся.

– Ніяк не менше. – підтримала Лариса та посміхнулася.

День пройшов чудово. Тетяна Вікторівна навіть не хотіла розлучатися з Катрусею, взяла з Лариси обіцянку, що вони приїжджатиму частіше, і попросила називати її просто Тетяною.

– Ти добра, як фея! – сказала на прощання Катруся і міцно обійняла Тетяну.

З того часу відносини між Ларисою та Тетяною з кожним днем ставали все теплішими, а маленька Катруся стала для Тетяни справжньою відрадою. І хоча життя Тетяни стало насиченішим і веселішим, вона все одно з тугою згадувала колишнього чоловіка.

– Навіть фото усі наші спільні прибрала одразу ж. Не допомогло, – скаржилася Тетяна.

– Може, ще повернеться, стільки років разом були, – Співчувала Лариса. І тут у кімнату вбігала Катруся, і Тетяні вже не було коли сумувати.

– Знаєш, я з чоловіком познайомилася, – Соромлячись, сказала одного разу Лариса. – Вперше, після того, як не стало чоловіка.

– Це прекрасно! Ти молода, вродлива, все попереду! – Зраділа за подругу Тетяна.

– Він, правда, старший за мене, набагато, але це не важливо. Із ним так цікаво. Він такий милий, відчувається, що надійний, дбайливий. Ми вже два місяці зустрічаємось. Не хотіла розповідати, але начебто все серйозно.

– Як звати, ким працює, чи був одружений, діти? – Тетяна засипала запитаннями.

– Сергій, теж … – Лариса осіклася, переживаючи нагадати подрузі про колишнього чоловіка. Хоч і минуло вже більше року, а Тетяна все зітхала, сподівалася, любила, не могла забути. – Ти подумаєш, що я легковажна, але про роботу я не спитала. Видно, що матеріальних проблем немає, не хотіла, щоби подумав, що я меркантильна, розумієш. – продовжила Лариса, Тетяна кивнула. – Дітей немає, не склалося, а одружений був. Нещодавно розлучився.

– Що ж, порада, це кохання! Дуже рада за тебе. – підтримала Тетяна.

Лариса теж була дуже рада за себе. Сергій їй подобався з кожним днем дедалі більше. І було видно, що це взаємно. Сергій навіть наполягав, щоб Лариса познайомила його з донькою, і щоб вони переїхали жити до нього. Але Лариса не поспішала.

На чергових вихідних, коли Лариса з донькою відвідали Тетяну, вони застали її, коли вона сиділа за столом і перебирала фотографії.

– Сама не знаю, навіщо я все це дістала, навіщо я зберігаю. – розвела руками Тетяна. Лариса глянула на фото і застигла: поряд із Тетяною був її Сергій.

– Це твій чоловік? – Запитала вона.

– Колишній. – посміхнулася Тетяна, збираючи фотографії.

Так Лариса зрозуміла, що життя зіграло з ними дивний жарт. І що тепер робити? – Лариса не знала. Вона пробувала поговорити з Сергієм про колишню дружину.

– Адже ми по-доброму розлучилися. Так, багато років разом були, пів життя, можна сказати. Але якось все само собою зійшло нанівець. Поки ми ще сповнені сил, кожен може спробувати побудувати нове життя. Ось я тебе зустрів і щасливий. Тетяна теж приваблива жінка, зустріне ще своє щастя. – пояснив Сергій.

Лариса дивилася на ситуацію і так і так, адже вона не забирала Сергія з родини. Зустрілися вони пізніше. Але як сприйме все те, що сталося Тетяна? Адже в неї досі залишилися почуття до колишнього чоловіка. Ось і того вечора, коли Лариса приїхала до Тетяни, вона все ще не могла вирішити, як вчинити.

– Тетяно, я повинна тобі дещо сказати. – Лариса зупинила подругу. Вирішилася і виклала все, як є. Тетяна кілька секунд помовчала, а потім усміхнулася і сказала, дивлячись на Ларису:

– Знаю я. Пам’ятаєш, ти приїхала, а я із цими фотографіями сиділа? Напередодні я вас вдвох бачила у кафе. Тут у мене пазл і склався. Прощалася остаточно з минулим, коли фотографії перебирала.

– І ти все одно залишилася добра до мене? – здивувалася Лариса.

– Чому мені на тебе образу тримати? Ти ж не в сім’ю нашу влізла.

– Це правда. Я б ніколи… – Почала виправдовуватися Лариса.

– Знаю. – зупинила її Тетяна. – Я, тільки коли вас разом побачила, зрозуміла, що дарма за минуле чіпляюсь. Ти знайшла в собі сили жити далі, після того, як не стало чоловіка. І Сергій живе, і вірю, що щасливий з тобою. Тільки я все сиджу і як кіно на зворотному перемотуванні згадую, згадую. А життя продовжується. – Тетяна знову посміхнулася. Лариса з вдячністю усміхнулася у відповідь.

За півроку Лариса з Сергієм розписалися. До речі, Сергій навіть не здогадувався, що та сама подруга-начальниця Лариси, про яку вона розповідала, і є його колишня дружина.

Він знав, що Лариса працює в салоні, але не знав у якому. Йому теж і на думку не спало, що в житті можуть бути такі збіги. А ще за півроку Тетяна зійшлася з сусідом-вдівцем Юрієм. І як би дивно не склалося все в цій історії, головне, що всі герої здобули своє щастя.

P.S. Усім добра і лише теплих історій…