Сина я виховувала одна, майже. Дуже важко було. Але стала на ноги матеріально. «Вивчила» сина у двох інститутах.

Допомогла із житлом. Син із 20 років жив із дівчиною. Вона мені не подобалася. Причин дуже багато, але я терпіла, намагалася не псувати стосунки.

Син із невісткою народили двох дітей поза шлюбом. Вчора розписалися просто тому, що потрібна своя квартира. Я їм знову допомагаю, але не даю сісти на шию зовсім, попередню маленьку квартиру забираю собі. Їм даю лише частину, і вони беруть кредит.

З невісткою відносини покращали. Вона змінилася і в сім’ї у неї біда: мати тяжко хворіє. Я її шкодую. Зараз із нею стосунки навіть кращі, ніж із сином. Але син…

Я його зовсім не впізнаю. Ще 3-4 роки тому він сам дзвонив нам із бабусею, хоч і не дуже часто. Приїжджав на ювілеї та дарував дорогі подарунки.

Тепер надіслав бабусі на 80 років квіти. А я вже років зо три подарунків не отримую зовсім (він живе в іншому місті). Дзвонить лише тоді, коли йому щось потрібне.

Але навіть не це найстрашніше. Страшно, що він став зовсім чужим. Холодний. Зараз я приїхала до них і живу тиждень, няньчуся з онуками.

Він приходить із роботи і мене не бачить. Іде до своєї дружини і мило з нею щебече, хоч і рикає на неї теж. А я для нього нуль.

Мені хочеться поговорити. Я, можливо, багато говорю, але зазвичай у справі. Щось у нього спитаю, а він: «ти в мене це вже питала».

А днями почав мені казати, що я багато говорю і він втомився мене слухати. Він хоче помовчати. Якщо я щось хочу дізнатися, то лише через невістку. Він постійно дратується, і я вже волію мовчати.

Що мене ще більше засмучує, то це те, що трирічна внучка теж грубить мені і не хоче спілкуватися. Вона і ним грубить.

Мабуть, копіює поведінку батьків. Я вже хочу лише одного — скоріше поїхати додому. Минулого разу було те саме. Я навіть їхала до них з небажанням, хоча онучок хочеться побачити і справи вирішити.

Син дратується, сіпається, а потім намагається догодити трохи. Потім знову сіпається. Навіть вибачається іноді. А я їм потрібна, не потрібна своєму синові.

Я їм допомагаю по можливості. Зі мною їм не можна сваритися. Невістка так взагалі зараз, як шовкова. Але тільки не син.

Ми жили у маленькому місті. Але вони вже 7 років у Києві. Вони змінилися, навіть друзі їх це наголошують. Якісь холодні, меркантильні.

Думала до них переїхати з часом, але наразі не хочу. Через сина. Його холодність і дратівливість просто не переноситься.

У дитинстві він мав сильну психологічну травму. Постраждалою стороною була я, але в усьому і виявилася винною у результаті.

Зараз я хочу тільки одного: все владнати зі справами і швидше поїхати до себе додому. Нехай живуть як хочуть.

КІНЕЦЬ.