Протягом багатьох років я працювала за кордоном, в Іспанії, виконуючи виснажливу роботу по догляду за хворими, щоб забезпечити краще майбутнє для своїх дітей.

Незважаючи на відстань і тугу по сім’ї, мета забезпечити їх не давала мені спокою.

Зрештою, мені вдалося купити будинок, і я повернулася додому, передчуваючи спокійне життя і час, проведений зі своїми дітьми.

Після повернення, коли я разом з дітьми святкувала ремонт у новій квартирі, їхнє справжнє обличчя нарешті виявилося.

Моя дочка нахабно запитала, чи можу я повернутися до Іспанії, щоб заробити більше грошей на додаткову освіту, чи віддати їй свої заощадження?

Приголомшена їхнім егоїзмом, я розповіла про труднощі, з якими зіткнулася, працюючи за кордоном, підкресливши, що більше не можу працювати через погіршення здоров’я.

Моя благання про розуміння залишилося без відповіді, оскільки обидві мої дитини не виявили жодної подяки і очікували більшої фінансової підтримки.

Їхня вимогливість глибоко засмутила мене, перекресливши всю подяку за мої жертви.

Тепер, у розлуці з ними, мені залишається розмірковувати про іронію ситуації.

Чому мої зусилля щодо забезпечення були зустрінуті скоріше жадібністю, ніж подякою?

КІНЕЦЬ.