Маленька Наталя стояла біля вікна і заворожено дивилася, як біжать по склу краплі дощу. Їй було сумно. Незважаючи на свій шестирічний вік, вона вже розуміла, що мама з татом щось задумали, а їй не говорять.

Вони часто шепотілися між собою. Мама іноді плакала, а тато гладив Наталю по голові і говорив:

– Все буде добре, доню. Я обіцяю.

У селі, де вони жили, була тиша і благодать. Вранці співали птахи за віконцем. Тато йшов на роботу у свою фірму, а мама годувала Наталю смачним сніданком. Потім вони разом прибирали в хаті, Наталя допомагала.

Після цього читали, мама любила книжки і привчала до них доньку.

Раніше вона працювала вчителькою у сільській школі. Але зараз залишила роботу, виховувала доньку й хазяйнувала. У той день тато повернувся з роботи особливо сумним, і вони закрилися з мамою в кімнаті, довго розмовляли про щось, а у маленької Наталки серце було не на місці.

Але тут вона почула схвильований голос тата:

– Доню, ходи сюди. Нам треба поговорити.

Вона підійшла до батьків, передчуваючи недобре. Мама сиділа, опустивши голову і смикаючи край фартуха з кумедними червоними півниками.

– Наталю, ми з мамою повинні тобі повідомити, що незабаром ми переїжджаємо в місто.

Дівчинка здивовано глянула на батьків. Мама продовжувала мовчати, а тато запевнив:

– Не хвилюйся, Наталко. Тобі там сподобається. Восени до школи підеш, мама теж повернеться на роботу. А мені посаду запропонували.

Останніх слів Наталя не зрозуміла, що за посаду, хто запропонував? Але перепитувати не стала. Їй хотілося плакати. Слово місто наводило на неї тугу й розчарування. Вона любила ці місця, свій теплий затишний будинок, друзів, з якими вона ніколи не розлучалася. Навіщо кудись переїжджати?

Поки мама з татом збиралися і пакували речі, вона бігала зі своїми дружками, раділа кожному моменту, проведеному з ними.

Але найбільше вона любила сусідського Миколку. Він був старший, уже навчався у школі, а зараз був на канікулах. Він ніколи сварився, а навпаки захищав її.

А ще він називав її сестричкою і обіцяв, що ніколи не дасть її образити.

І як це все кинути? Поїхати невідомо куди і забути про всіх, розлучитися з Миколкою? Вночі перед від’їздом вона плакала, зберігаючи під подушкою його прощальний подарунок, маленьке вухасте звірятко.…

Серце Наталі було не на місці від туги. Вона з сумом думала про те, як житиме без друзів і всього того, до чого так звикла.

Як самотньо їй буде вранці в цьому місті без співу птахів, шелесту дерев, без ігор у хованки й квача.

У місті вона й раніше була з батьками. Там багато машин, вулиці широкі, величезні кам’яниці. Там вона боялася кроку ступити, не тримаючись за руку мами чи тата. Там немає лісу, озера, луків з квітами, всього, до чого вона так звикла!

Коли настав час від’їзду, Наталя прощалася з хлопцями, а Миколка вперше в житті обійняв її і сказав:

– Ще побачимося, не сумуй. Бувай, сестричко…

Наталя з мамою сиділи на задньому сидінні машини, і вона відчайдушно махала своєю крихітною ручкою Миколці, який біг слідом за ними з іншим хлопцям, які були такі дорогі її дитячій душі.

Вона розлучалася і з ними, і з вербичками, які сумно махали гілками, як у танці під сумну мелодію вітру.

Зникав її дитячий, звичний світ…

…З того часу минули роки.

Згадуючи цей час, прокручуючи назад кінострічку життя, Наталя не раз міркувала про те, а чи добре воно склалася? І виходило, що ні…

Так, у них була велика квартира з гарячою водою та просторою ванною.

Як пізніше дізналася Наталя, будинок у рідному селі батьки продали.

Мама працювала в тій же школі, де навчалася Наталя, і їй там не подобалось.

Міські хлопці були неслухняними, на уроках погано поводилися, і мама засмучувалася через те, що не може порозумітися з ними. У тата теж не ладналося з роботою.

Компанія, в якій він отримав свою «посаду» за сприяння приятеля, остаточно закрилася, коли Наталя закінчувала школу.

Він довго не міг знайти роботу, дуже переживав. Рано посивів.

У неї друзі, звісно, з’явилися. З одним із них, Михайлом, вони разом вступили в інститут.

Він освідчувався дівчині в коханні, а вона сміялася у відповідь і казала, що вони просто друзі. Наталя часто згадувала своє сільське життя, хлопців, Миколку. Що сталося з ними?

Але туди вони так жодного разу не з’їздили. Бабусь і дідусів у неї не було, мама з татом виховувалися у дитбудинку. Ніякого коріння не залишилося…

Але вона не залишала цієї думки – з’їздити туди самій. Батькам тільки не говорила. А жити їм доводилося нелегко. І одного разу вони запросили у гості колишнього колегу тата.

Він був його начальником довгий час, а зараз на заслуженому відпочинку. Він прийшов не сам, а з сімейством. Дружина, молодцювата жінка під шістдесят, і тридцятирічний син Ігор.

Це вже згодом Наталя здогадалася, що запрошення це було не випадковим. Ігор був не дуже гарний і не одружений. Але батьки купили йому квартиру, в якій потрібна хазяйка.

Молодий чоловік, незважаючи на свою скромність, почав залицятися до Наталі. Часто запрошував її в театр, іноді в ресторан. Одягнений добре, але сором’язливий і небалакучий.

Наталя теж особливою красою не відрізнялася. Хоча Михайло і називав її «красунею», вона йому не вірила. Найпростіша зовнішність…

А нещодавно у Михайла з’явилася дівчина. Мабуть, хлопець зневірився чекати Наталю, поки вона дозріє до серйозних стосунків. Але вона не переживала. Михайла вона не любила, хоча другом він був хорошим.

І нарешті батьки перед закінченням інституту, поговорили з дочкою серйозно.

– Тобі треба заміж вийти, Наталко. Ігор дуже хороший хлопець, забезпечений, любить тебе. А з лиця воду не пити. Подумай про це, дочко.

І вона подумала. Так, хороший хлопець. Але ж заміж виходять за коханням. А яке у них з Ігорем кохання? Він їй не зізнавався, але завжди дарував дорогі подарунки і кілька разів просив залишитись у нього на ніч.

Просив несміливо, червоніючи. Скоріше не просив, а натякав, але Наталя вдавала, що цих натяків не розуміє. Ні, вона не готова будувати з ним своє життя!

Але тут трапилося лихо. Тато Наталі раптово заслаб і невдовзі його не стало. Сім’я Ігоря допомогла і з поминками, і матеріально. Самі вони б не впоралися. А після закінчення інституту мама знову поговорила з дочкою:

– Влаштовуйся в житті, чого ти тягнеш? Адже ми кінці з кінцями ледве зводитимемо на мою зарплату. Та й ти навряд чи знайдеш грошовиту роботу. Виходь за Ігоря, не вигадуй!

– Але він мені не пропонував, – розгублено відповіла Наталка.

Та згодом чоловік наважився. Вони прийшли з батьками, принесли троянди, ігристе й Ігор, запинаючись і бурмочучи, попросив її руки.

– Я подумаю, – раптом відповіла дівчина, яка розгубилася, не знаючи як відмовити в присутності його батьків і під пильним поглядом мами.

А вночі вона плакала в подушку, розмірковуючи над несправедливою долею. Вона розуміла, що швидше за все їй доведеться погодитися на пропозицію Ігоря. Сім’я справді дуже хороша, і маму їй було шкода. Але ж хіба так влаштовують свою долю?

А найближчого вихідного вона сказала мамі, що інститутські друзі запросили її на пікнік.

– Ігоря не візьмеш? – насторожено спитала мама.

– Навіщо? Йому там буде не цікаво слухати наші студентські байки.

Але вона казала неправду. Насправді у її душі давно зріло бажання з’їздити в рідне село. Воно й так їй часто снилося, ніби манило до себе.

І нарешті вона наважилася. Вона встала раненько, одягнула джинси, футболку, взула кросівки і засунувши в рюкзачок стареньког іграшкового зайчика, вона поїхала туди, куди довгі роки хотіло її серце, і не відпускала пам’ять про дитинство.

Село своє вона майже не впізнала. Воно змінилося до невпізнання, перетворившись на селище міського типу.

Декілька триповерхових будинків, асфальт на центральній вулиці, нова школа. І церкву відремонтовано, красиву, величну…

Наталя прийшла на рідну вулицю і, йдучи, вдивлялася в обличчя перехожих, нікого не впізнаючи.

А ось і їхній колишній будинок…

Серце стрепенулося, коли вона побачила фарбовані віконця, ґанок і доріжку, що вела до нього.

Але туди вона вирішила не заходити. Там давно живуть чужі люди. І вона відчинила сусідську хвіртку.

Не встигла піднятися сходами, як двері відчинилися, і на порозі з’явився якийсь чоловік. Наталка зупинилася, придивилася до його обличчя і ахнула!

Вона впізнала його одразу. А він довго розглядав її і нарешті спитав:

– Ви до нас?

– Микольцю… – тільки і змогла вимовити вона.

Чоловік швидко спустився до неї, обійня і видихнув:

– Сестричко!

Потім було стільки щастя, стільки спогадів, оповідань! Мама Віктора накрила стіл, пригощала любу гостю.

Микола не був одружений. Відслужив, вивчившись там на водія. Повернувся в рідне село, працював. Навчався заочно.

Але найголовніше, він змужнів, зміцнів, був на голову вищий за Наталю. Густе волосся, мужнє підборіддя, а ось очі залишилися тими ж, добрими, зі смішком…

Увечері Наталя зателефонувала мамі і зізналася у всьому. Сказала, що пробуде в селі кілька днів і повернеться. Мама заплакала. Вона зрозуміла, що дочка вирішила повернути долю по–своєму. Так воно й було…

У місто вони повернулися разом з Миколою. Була довга розмова з мамою, вмовляння. Вона дивилася на дочку і розуміла, що тут уже нічим не допоможеш: ні словами, ні вмовляннями. Молоді люди сяяли від щастя.

– Ми часто приїжджатимемо на мої сесії та на свята, – сказав Микола. – А якщо ви захочете до нас у гості, завжди ласкаво просимо!

Наталя порозумілася з Ігорем після від’їзду Миколи. Сказала, що зустріла своє перше кохання, а йому життя псувати не хоче. Ігор нічого не відповів, просто розвернувся й пішов. Їй було його шкода, але серцю не накажеш…

…Восени зіграли весілля, а щойно з’явився первісток, синочок, мама Наталі не витримала і обміняла свою міську квартиру на таку ж за площею в новому триповерховому будинку в рідному селі.

Так вони повернулися до початку… Велика щаслива родина, кохання й турбота один про одного.

…Як важливо зробити правильний крок у своєму житті?

Його ми робимо самі, а далі нас уже веде доля…