Той день у театрі я запам’ятаю назавжди. З віком мій зір погіршився, і хоч душа була молода, тіло нагадувало про себе.

Все життя я любила театр, і коли дізналася про нову виставу, звичайно, не могла пропустити. На жаль, квитки на перший ряд коштували дорого, і мені довелося задовольнятися місцем подалі.

Прийшовши до театру, я зрозуміла, що мало що зможу розглянути. Вирішивши не здаватися, я підійшла до кількох молодих людей у перших рядах з проханням помінятися місцями.

“Пробачте, чи не могли б ви помінятися зі мною місцями? Я погано бачу, і це мені дуже допомогло б”, – попросила я одну дівчину з надією в голосі.

Дівчина перезирнулась зі своїм другом і відповіла: “Вибачте, але ми спеціально купили квитки заздалегідь, щоб сидіти тут.” Її тон був чемний, але рішучий.

Я спробувала звернутися до інших, але реакція була схожою. Один юнак навіть сказав: “Мені здається, вам варто заздалегідь подбати про хороше місце, якщо це так для вас важливо.”

Повернувшись на своє місце, я почувала себе наполовину розчарованою. Я слухала акторів, намагаючись вловити кожне слово, адже розглянути їхні вирази обличчя мені не під силу.

Дорогою додому я міркувала: чи була я неправа у своєму проханні? Адже кожен купував квиток, маючи право на обране місце. Але хіба в суспільстві не повинно бути місця для взаємодопомоги та розуміння, особливо до старшого покоління?

Цей випадок змусив мене замислитися над тим, як важливо зберігати доброту і пошану один до одного, незважаючи на всі права та обов’язки.

І хоч той вечіп після театру я провела в роздумах, але він залишив у моїй душі глибокий слід і бажання вірити в краще в людях.

КІНЕЦЬ.