– Мамо, ти сьогодні одна повечеряй на кухні. У нас з Вірою роботи багато. Їй постелили на підлозі, на кухні. Марія чекала, чи не прийде хто посидіти з нею, і, не дочекавшись, погасила світло і лягла. У темряві почула голоси.
В гості до сина.
– Холодно, – говорив Степан, допомагаючи Марії Іванівні вбратися в кожух. А баби-сусідки наказували: – Печива привези. Не в смугастій коробці, а в тій, іншій.
– Ліки привези, – просила Вікторівна.
Вони провели її до дороги на станцію. Марія Іванівна їхала в гості до сина, до внуків, і всі їй, звичайно, трохи заздрили.
На вокзалі стояли дими стовпами, люди пробігали повз, в очах рябіло. Марія Іванівна з вузликом притулилася до свого вагона і чекала, а до неї ніхто не підходив.
«Чи в те місто я приїхала? – подумала вона. – У людей запитати – засміють».
Народ побігав, побігав і розсіявся – мало його залишилося, і Марія Іванівна побачила, що до неї йдуть добре одягнені чоловік і жінка і посміхаються на ходу червоними обличчями.
«Хто такі?» – розгубилася вона, і жарко стало на морозі:
– Миколка …
По очах його було видно: радий! Він налетів на неї, обняв і тричі поцілував.
– А це дружина моя.
Очі жінки посміхалися під окулярами:
– Віра.
– Як же, знаю! Як ви одружилися, Миколка фотокартку надіслав. Я тоді ж подумала: не помилився!
Поки йшли до таксі, Марія Іванівна ні-ні та й перехоплювала погляд невістки – та теж придивлялася.
По красивому місту їхали довго і нарешті під’їхали до дев’ятиповерхового будинку. Будинок дихав кватирками, і Марія Іванівна здивувалася, до чого ж він великий і міцний.
У квартирі їх зустріли внучата – старший Олег і п’ятирічний Ігор.
– Бабуся, яка гарна! – відразу визначив молодший, а старший нічого не сказав, тільки дивився, як вона за допомогою батька і матері знімає з себе величезну, до п’ят, шаль і старе пальто. З товстого вузла Марія Іванівна витягла два полірованих яблука, потерла їх об кофту на собі, від чого яблука заблищали ще сильніше, подала їх внучатам кожному окремо і сказала, як проспівала:
– Зернятка ви мої-і-і! Наших покуштуйте.
Маленький тут же захрустів частуванням.
У теплі зі щік сина довго не сходив буряковий рум’янець. Марії Іванівні дуже хотілося обійняти його.
За стіл сіли так: на чільному місці – гостя; син – ліворуч, ближче до сеpця; праворуч – внучата; невістка – ближче до дверей, щоб без клопоту виходити на кухню.
Після вечері Марія Іванівна з дороги купалася у ванні, невістка двічі натирала їй спину, а внучата в коридорі чекали і не дочекалися, коли вийде бабуся. Вона вийшла весела:
– Пару тільки немає!
Їй постелили на підлозі, на кухні.
Перед сном прийшов син, сів поруч. Марія Іванівна неголосно сказала:
– Ти дружину свою і пальцем не чіпай! Не ображай її…
– Що ти, мамо, у нас це не заведено …
Рано вранці син і невістка відвели дітей в дитячий садок, залишили гості ключі, а самі пішли на роботу. Марія Іванівна обійшла квартиру, і здивувалася, і зраділа: «Писав: дві кімнати, а їх з кухнями-то шість, крім комірки … Як не жити!»
«Які будинки навчилися будувати! – подумала Марія Іванівна. – Тисячу років їм нічого не буде».
На вішалці одне-однісінька висіло її старе пальто. Марія Іванівна накинула його і по сходах спустилася з дев’ятого поверху на вулицю.
«Невже люди пам’ятають всі будинки? Син з невісткою на роботу їздять і не заблукають. Скрізь, видно, звичка …»
За кам’яними будинками вона виявила дерев’яні, з собачим гавкотом, напівживим від холоду, і річку. Зовсім як в селі, і Марія Іванівна затрималася тут.
Вона пішла далі і до вечора відкрила для себе, що місто весь такий – спереду кам’яний, а ззаду дерев’яний.
Додому вона повернулася пізно. Вішак був порожній, але в передній горіло світло. Вийшов син і сказав:
– Мамо, ти сьогодні одна повечеряй в кухні. У нас з Вірою роботи багато – всю ніч писати. Віра зараз пише.
Вона запитала:
– Щось хлопців не бачити, не чути?
– Ми їх раніше поклали.
Приніс матрац, простирадла, ковдра, постелив на підлозі, як на сіннику, і пішов.
Вона все чекала, чи не прийде хто посидіти з нею, і, не дочекавшись, погасила світло і лягла. У темряві почула голоси.
-Вона у нас ще довго буде гостювати?
– Не думаю…
– Ти, будь ласка, нічого не вішай поруч з її пальто. Вона з дороги могла привезти чого завгодно.
– Ех, Віра, Віра …
– Тобі легко міркувати. Ти її не мив, а я мила! У мене руки і зараз болять. А їй ще не подобається. «Пару, – каже, – немає». А немиті яблука дітям? Я їх половину в сміттєпровід викинула …
– Краще б розмочити та голубам …
– Втомилася я.
– Мати більше тебе втомилася … Я її і не впізнав. Їй жити-то залишилося зовсім небагато …
– Поживе ще: апетит у неї слава богу …
Марія Іванівна заткнула подушкою той кут, звідки просочувалися голоси, витягнулася на простирадлах і заплакала.
Піднялася вона рано-вранці.
Все ще спали: в передній син з дружиною, в задній внучата. Вона нечутно пройшла до них з кухні.
«Зернятка ви мої …»
Вона доторкнулась до них холодними губами. Старшенький не ворухнувся, а молодший, не прокидаючись, налитою ручкою ляснув себе по лобі: відчепися, мовляв.
У коридорі на вішалці висіло одне її пальто. Вона тихенько одяглася, взяла вузлик, причинила за собою двері, пішки спустилася на вулицю.
На станції були схожі на неї змерзлі люди, і голоси їх вилітали з парою, як паровозні гудки. Марія Іванівна вільно купила квиток в касі, підійшов її потяг, і перед вагоном у неї зайшлося серце.
«До села б доїхати. Ось буде недобре, якщо тут мене не стане … »
За вікном пливла місцевість, знайома Марії Іванівні, вона вирушила на вихід. Своя станція здалася їй маленькою, і Марія Іванівна злякалась, там вона злізла з поїзда. Але всередині станції за прилавком стояла та ж сама буфетниця, і Марія Іванівна заспокоїлася.
«Тут я і гостинців куплю дівчатам, – подумала вона. – Звідки їм знати, де я брала гостинці, в місті чи на станції? Скажу, з міста привезла».
– Марія Іванівна, ти ж до сина поїхала?
Вона сором’язливим рухом збирала вузол, з якого вивалювалися смугасті коробки, і, не піднімаючи голови, сказала:
– Не вік же гостювати.
Пішла було до виходу, але сусід Степан гукнув її:
– Марія Іванівна, ти додому? Разом поїдемо.
Приїхали, Марія Іванівна.
В хату без попиту почали набиватися сусіди. Немов би сама собою затопили піч, зашумів чайник. У світлиці помістилося вся село, всі дев’ять дворів, і луною відгукувалися на розповідь Марії Іванівни.
– Гарні обоє такі. І люблять один одного.
– … Люблять! – вторило село.
– А дітки як янголята. Звуть їх Ігор та Олег.
– … Як янголята!
– І до тебе вони ласкаві? – питала бездітна Вікторівна з заздрістю.
– Вони від мене ні на крок не відходили, вранці казку, в обід казку, ввечері казку …
Вікторівна зітхала …
– Показала б подарунки! – не дочекавшись брязнула Вікторівна. Марія Іванівна за чаєм роздавала гостям печиво, пряники, консерви. Жінки пробували і хвалили:
– Одна м’якоть і смакота! Що б і нам таке завезти – з руками б відірвали.
Вікторівна співчутливо запитала у господині:
– Що так рано приїхала? Гостювала б до весни.
Марія Іванівна зимно посміхалася, а Степан розсудив вголос:
– У теперішніх гостях гірше, ніж на засланні … Все за розкладом! Тоді-то співаєш, тоді-то поспиш, тоді-то на прогулянку. Та й не треба людям набридати. Подивися на рідню і їдь. Ми свій вік прожили.
Жінки заохали:
– До тепла можна б і погостювати!
– У сина рідного.
КІНЕЦЬ.