Вероніка вставила ключ у замок, і ледь провернула його. Замок клацнув, але не відкрився. Ще поворот ключа, і двері відчинилися.

Відчувся запах затхлого повітря.

– Треба б кошеня спочатку пустити, – подумала Вероніка.

Але кошеня у неї не було. Вероніка підхопила валізи й зайшла у квартиру.

Квартира чистенька, але потребувала ремонту, і меблі в квартирі старі. Але це можна виправити, все можна поміняти.

Головне – у Вероніки із сином є своя трикімнатна квартира. Хіба могла вона про таке мріяти?

Вероніка відчинила всі вікна, впустила свіже повітря, і квартира стала ще прекраснішою. Вероніка сіла на старенький диван і заплакала, емоції переповнювали…

…Ще три роки тому Вероніка приїхала у велике місто з маленького села, сподіваючись на краще життя.

Влаштувалася на роботу в магазин, орендувала у старої бабусі кімнату. Час минав, а хорошого життя не було. Робота важка, бабуся, у якої жили, поставила умову – ніяких гостей, вдома бути не пізніше десятої вечора, інакше не пустить, у вихідні до обіду не спати.

Натомість і плату за квартиру брала символічну, тож і погоджувалась Вероніка на всі умови.

А потім з’явився Микола. Він був високий, сильний, гарно залицявся. Ну, звісно, Вероніка закохалася по вуха.

Вони гуляли до ранку. Бабуся сварилася, казала, що виставить її, а це Вероніку не хвилювало, вона вірила, що скоро переїде від бабці. Микола ось-ось зробить пропозицію.

Але він не поспішав…

Той день Вероніка пам’ятатиме все життя, коли вона щаслива сказала, що вагітна. Микола аж на обличчі помінявся, очі стали недобрими, рот скривився, обличчя почервоніло.

– Зовсім чи що вже? Яка дитина? Ми ж не планували. Нагуляла, а тепер хочеш залишити на мене чужу дитину? Я не згоден. Не залишай! Чуєш? Чого плачеш? Мене сльозами не візьмеш. Щоб завтра ж пішла у лікарню!

Микола різко встав і вийшов з кафе.

Вероніка на роботі сказала, що слаба, і добу проплакала. Бабця бігала навколо неї, доглядала, заспокоювала, випитувала, що сталося. А коли Вероніка розповіла, бабця раптом стала доброю бабусею, обійняла Вероніку й спитала:

– І що думаєш робити? До лікаря підеш?

– Не знаю, – плакала Вероніка у худеньке плече бабусі. – Якщо залишу, то куди я з дитиною? Додому повертатись доведеться, а я не хочу. А тут ні грошей, ні житла.

– Ну-у-у, я тебе не виставлю. Живи скільки хочеш. А гроші? Гроші – діло наживне. Ну це якщо вирішиш народити. А якщо вирішиш не залишати дитини і шукати нові пригоди, тоді і квартиру іншу шукай.

Потім Вероніка з бабусею пили чай, розповідали одна одній про своє життя. Вероніка вирішила, що дитину народить. Життя потекло розмірено і спокійно. Бабуся дбала про Вероніку, Вероніка працювала.

Якось, коли дитина вже народилася, бабусі довго не було вдома. Що було дивно. А ввечері бабуся розповіла:

– Ти не сварися на мене, але я вирішила, що батько повинен знати, що у нього є дитина. Мені знайома допомогла роздобути його адресу. Взагалі новини погані. Я сходила до них. Виявляється, Миколи не стало, поховали вже.

А батьки його навіть не знали про тебе. І сприйняли новину про тебе й дитину нервово. Ти вже пробач мені недолугій. Але що зроблено, те зроблено…

– Та й нехай живуть як хочуть, – байдуже відповіла Вероніка, але в серці йокнуло від новини про те, що Миколи не стало. Вона десь у глибині душі ще любила його і вірила, що колись вони зустрінуться. Вероніка вночі плакала…

…Пройшло два тижні.

Вероніка смажила на кухні курячі котлетки, коли в двері подзвонили.

Жінка побігла відчиняти. За дверима стояли якісь незнайомі чоловік і жінка.

– Ви Вероніка? – запитала жінка, привітавшись. – Ми батьки Миколи. Можна зайти?

Вероніка дуже захвилювалася, але впустила гостей.

Вона пригощала їх чаєм, а вони говорили про свого сина, багато говорили і все тільки хороше. Вероніку це вже почало дратувати, хотілося виставити непроханих гостей.

Але, зрештою, вони сказали, навіщо прийшли.

– Ти не ображайся на нас, зараз багато пройдисвітів. Тому погодься зробити тест, якщо це справді наш онук, то ми допомагатимемо…

Коли результат був готовий, новоспечені дідусь із бабусею прийшли з подарунками.

Але це було не головне. Справжній сюрприз чекав на Вероніку попереду.

Вони переоформили порожню квартиру на Веронику й онука!

…Задзвонив телефон, бабуся була схвильована:

– Приїдь швидше, я твого синочка щось не можу заспокоїти.

– Біжу, біжу, бабусю, – Вероніка зачинила двері квартири й побігла на автобус.

– Добре, що тут всього лише три зупинки до бабусі. Будемо їздити один до одного, – подумала Вероніка в автобусі.

Ось так круто повернулося її життя. Але тепер вона вірила, що все буде добре…

КІНЕЦЬ.