– Донечко, а де голубці? Я ж просила тебе по телефону, щоб ти їх приготувала. Скучила я за нашою смачною їжею, – кажу доньці, зайшовши в хату.

Я додому приїхала, про свій приїзд всіх заздалегідь попередила, всю дорогу мріяла, як я поїм голубці, а мені навіть картоплі смаженої не запропонували.

В Італію я поїхала, як і більшість жінок, заради дітей. У мене їх троє, дві доньки і син. Я їх дуже люблю і дуже ними пишаюся.

В 42 роки я розлучилася з чоловіком і залишилася з трьома дітьми, молодшій доньці тоді було всього 10 років.

Мені було дуже важко, я навіть згадувати ті часи не хочу, коли не було за що купити хліба, не те, що новий одяг.

Тягнула я все це кілька років, поки могла, а потім взяла і поїхала на заробітки. В Італії вже було кілька жінок з нашого села, то ж я теж туди подалася, вони мені допомогли на початках.

Зараз минуло вже 18 років як я заробітчанка. Доробилася я, як то кажуть, дуже непогано.

Старша донька вдома на господарстві залишилася, я їй будинок наш відбудувала.

Молодша, як виходила заміж, квартиру захотіла. Я їй купила гарну, двокімнатну квартиру з ремонтом. Вона з чоловіком і дитиною зараз там живуть.

Син будинок будував з нуля. То я йому практично все і оплатила, хоча він теж працював, і вкладав гроші в будову.

Так що свій материнський обов’язок я виконала сповна. І діти, начебто, за це мені вдячні були.

У мене і з рідними дітьми, і з зятями, і з невісткою дуже гарні стосунки. Я в їхнє життя не втручаюся, намагаюся просто по можливості допомагати, і радію, що у них все добре.

Додому я приїжджаю раз в рік, на Великдень. Але то завжди роботи багато, а потім гості, застілля, так що нормально поговорити з дітьми і не встигаєш.

А в цьому році я приїхала наперед, ще на початку квітня. Перед тим попередила усіх дітей про свій приїзд, і сподівалася, що вони мене зустрінуть як годиться.

Старшу доньку, яка залишилася жити біля мене в селі, я попросила, щоб вона зробила мені голубці, бо в Італії я дуже скучила за ними.

Але, донька чи то забула, чи не захотіла їх робити. А коли по приїзду я їй нагадала про це, вона віджартувалася, що в мене тепер багато часу, і я сама зможу собі їх зробити.

Це стало неприємним фактом для мене, адже зробити голубці не так вже і складно, максимум треба витратити всього годину часу. Та донька не вважала за потрібне це зробити для мене просто для того, щоб мене потішити.

Молодша донька, взагалі, прийшла до мене всього один раз, коли я гроші між ними ділила. А потім навіть в гості до себе не запросила.

Син теж – приїхав, забрав свою частку грошей і поїхав. Навіть не спитав, як я себе почуваю.

Не знаю, чому я стала така сентиментальна, старість – чи що, але мені дуже прикро через те, що мої діти якось так байдуже ставляться до мене.

Я ж приїхала всього на кілька тижнів, невже не можна мені приділити хоч трохи більше уваги? Чи я багато хочу? Невже було важко виконати моє маленьке прохання і таки зробити для мене ті голубці? Це ж максимум дві години часу, а ціна питання 300 гривень.

Заробітчанки мене зрозуміють, коли цілий рік сидиш на італійських макаронах, хочеться чогось нашого, смачненького. Я думала, діти мене чекають, а вони чекають завжди моїх грошей.

Тепер я зрозуміла, що важливі не слова, а вчинки, тому грошей давати більше нікому не збираюся, про що їм прямо і сказала.

– Ну що ти, мамо, як маленька, через якісь голубці образилася? – каже донька.

– Справа не в голубцях, а у вашому ставленні до мене, – кажу.

– Любов і турбота проявляється в дрібницях.

Джерело