Після розлучення я зберіг опіку над нашими хлопчиками-близнюками, яким тільки-но виповнився рік.

Я не міг довірити турботу про них своїй колишній дружині, оскільки вона виявилася ненадійною і, щиро кажучи, трохи нестерпною.

Не маючи можливості повернутися на роботу через необхідність догляду за дітьми, а також через те, що мої літні батьки не могли мені допомогти, я опинився у складній ситуації.

Я вважав, що буде справедливо, якщо колишня дружина робитиме фінансовий внесок, як це заведено в ситуаціях, коли батько платить аліменти на дитину. Тож я подав на аліменти.

Моя колишня дружина, яка чекала повного розриву без будь-якої відповідальності перед нашими дітьми, була приголомшена таким розвитком подій.

У період нашого шлюбу вона легковажно витрачала гроші на все, що їй подобалося, часто відмовляючись від куплених речей протягом тижня або місяця.

Я ж невпинно працював, щоб дозволити собі її спосіб життя.

Коли вона отримала судове повідомлення про аліменти, то з’явилася на порозі мого будинку, обурена і ставила під сумнів мою мужність і здатність забезпечити наших дітей.

Я спокійно пояснив, що хоч я й відклав значну суму грошей завдяки своїй постійній важкій роботі, її обов’язком було утримувати наших дітей.

Я зачинив двері незважаючи на її наполегливі стуки та вимоги відкликати позов.

Я був твердий у своєму рішенні. Ми разом привели на світ цих дітей, і було б справедливо, якби ми обидва робили внесок у їхнє виховання.

Якби ми помінялися ролями, я не сумніваюся, що вона б очікувала від мене значної фінансової підтримки.

КІНЕЦЬ.