Минулого тижня я вирішила відвідати свого сина, який мешкає в іншому місті.

Він давно вже переїхав, і я не бачилася з ним досить довгий час. Взявши до рук свою невелику сумку, я поїхала на вокзал.

На жаль, всі квитки на нижні полиці виявилися розпродані, і мені довелося купувати квиток на верхню.

Я сподівалася, що в поїзді знайдеться добра людина, яка поступиться мені нижнім місцем. Увійшла я у вагон – і моє серце зраділо, побачивши у купе молодого хлопця

. Я подумала, що, можливо, він легко погодиться помінятися місцями, враховуючи мої роки та незручність підніматися нагору.

— Здрастуйте, юначе, — почала я, намагаючись звучати якомога люб’язніше.

— Чи не могли б ви, будь ласка, помінятися зі мною місцями? Мені складно забиратися на верхню полицю. Молодий чоловік глянув на мене, посміхнувся, але його відповідь приголомшила мене.

– Вітаю! Розумію вашу проблему, але я спеціально купував на нижній полиці. Так мені зручніше спати, і я заплатив за це, – сказав він чемно, але твердо.

Я почувала себе трохи збентеженою і розчарованою. Мені стало соромно за свої очікування та надії на поблажливість. Я намагалася зберегти спокій, але всередині все кипіло від образи.

— Розумію, дякую, — пробурмотіла я і, відчуваючи тяжкість у серці, почала повільно підніматися на своє ліжко. Всю поїздку я думала, як багато всього змінилося.

Раніше молодь з повагою ставилася до старших, а тепер кожен думає лише про свою зручність.

У той же час, я усвідомила, що часи змінюються, і мені, можливо, варто бути самостійнішою і не чекати особливих поступок.

Ця подорож стала для мене не лише фізичною подорожжю до сина, а й подорожжю в мої власні уявлення про мораль та взаємини між поколіннями.

КІНЕЦЬ.