Мені вже 58 років, і я нарешті зважилася зізнатися в тому, що відчуваю.

Моє життя здавалося серією нескінченних днів, проведених у турботі про будинок, який ніколи по-справжньому не відчувався моїм.

У мене немає дітей, немає родичів, окрім чоловіка.

Але навіть він здається далеким, поглиненим своїм сином від першої дружини та своїми інтересами. Вчора вранці за сніданком я несподівано для себе заговорила:

— Ти коли-небудь думав про те, що я відчуваю, проводячи дні одна, поки ти на роботі чи з сином? Він подивився на мене здивовано, ніби вперше помітив мою тривогу.

— Чесно, я думав, тобі подобається у нас удома.

Ти завжди так добре справляєшся з господарством, — відповів він, повільно смакуючи каву.

— Але ж це не все, на що я здатна.

Мені треба щось ще, щось своє, — повільно видавила я з себе, відчуваючи, як у горлі грудка стає все більшою.

— Що ж, тоді поговоримо про це.

Що ти хочеш робити? — спитав він стурбовано.

Я довго думала над цим питанням.

Мрії і бажання здавались такими далекими і невимовними, що важко знаходили дорогу назовні.

— Може, мені варто розпочати з якихось курсів?

Хочу відчути, що я можу чимось займатися, що впливає не лише на наш будинок, а й на мене саму, — сказала я трохи невпевнено.

— Це чудова ідея, — підтримав він.

— Давай подивимося, які курси доступні.

Може, ти знайдеш щось, що справді тобі сподобається.

Так, несподівано для себе, я виявила, що іскра надії все ще тепліє в мені.

З учора я почала шукати свій шлях, який, як я сподівалася, приведе мене до нового сенсу життя.

КІНЕЦЬ.