Моя невістка, Олена, була гарною дівчиною. Принаймні такою вона мені здавалася до заміжжя.

Але коли вона та мій син, Дмитро, після весілля переїхали жити до нас на півроку, я ніби зістарилася на 10 років. Щодня я чекала: коли ж вони переїдуть у своє нове гніздечко.

Їхній перший ранок під моїм дахом здався мені вісником того, що має бути в найближчому майбутньому. Олена взяла командування кухнею на себе, намагаючись переставити усі мої звичні речі.

— Мамо, а давайте я влаштую тут все по-новому?

– Почала вона з ранку раніше, вже переставляючи мої банки зі спеціями.

– Краще залиши все як є, мені так зручніше, – відповіла я, намагаючись не показувати роздратування.

Але на цьому Олена не зупинилася. Щодня щось змінювалося: то рушник не на тому гачку, то кухлі переставлені на іншу полицю. Те саме відбувалося і з моїм старим рецептом борщу.

– А давайте додамо сюди трохи кокосового молока. Я читала, що це сучасний тренд, — запропонувала вона одного разу.

– Олено, давай краще без експериментів, – сказала я, намагаючись зберегти спокій. Під кінець їхнього перебування у нас вдома я вже ледве стримувалася.

Мій терпець урвався, коли я побачила, як вона змінює мої фіранки. — Олено, ти тут тимчасово, будь ласка, не переобладнуй мій будинок!

– Не витримала я.

– Я просто хотіла зробити все краще, – відповіла вона з жалем. Коли вони нарешті переїхали, я з полегшенням зітхнула. У будинку знову запанувала звичні мені тиша та порядок.

Але тепер я намагалася бути терпимішою, коли вони приходили в гості. Я зрозуміла, що кожен з нас має свої уявлення про комфорт, і сімейне щастя коштує куди дорожче за тимчасову незручність.

КІНЕЦЬ.