Батько зробив моє дитинство дуже строгим. Я додержувалася режиму, не мала ніяких поблажок і розваг. Мама нічого йому сказати не могла, вона повністю залежала від тата фінансово.

Але для інших ми були ідеальною родиною. Тато-начальник, скромна мама-домогосподарка і красуня донечка.

Іноді я благала маму втекти від батька. Але вона навіть не уявляла такого розвитку подій. Щойно мені виповнилося 18, я зібрала речі і переїхала жити й навчатися в інше місто. Нарешті я змогла зітхнути з полегшенням!

Минули роки. Я вивчилася у виші, влаштувалася працювати, зустріла хорошого хлопця. а минулого року не стало мами.

Спілкуватися з батьком мені не хотілося. Але совість мені не дозволяла залишити літнього батька самого. Тому я змушувала себе відвідувати його кожні вихідні. Колись міцний чоловік перетворився на немічного дідуся. Але характер його кращим не став. Він увесь час буркотів і продовжував мене виховувати.

Кілька тижнів тому батько сердито поцікавився, навіщо я його відвідую. Я чесно відповіла, що з радістю цього не робила б. Адже він і без мене якось прогодується – пенсія хороша.

За все життя ця людина не сказала мені жодного доброго слова. Але він мій батько і виростив мене. я мусила про нього турбуватися. Але батько приберіг для мене сюрприз.

– Я зробив дарчу на будинок. Але сильно радій. Не на тебе, – усміхнувся батько.

Я дивилася на нього збентежено. Батько продовжив:

– Хата залишиться моєму племіннику Тарасу. Пам’ятаєш його? – і батько знову посміхнувся.

У мене не було слів. Я бачила того Тараса лише кілька разів у житті, та й батько теж. Тарас живе на іншому краї України. Батько так вичинив навмисне – це зрозуміло. Він ніколи мене не любив.

– Ти не заслужила цього дому, – додав батько.

– Я тут народилася та жила до повноліття! Тут жили мої батьки. По-твоєму, правильніше подарувати будинок людині, яку ти востаннє ти бачив 15 років тому? Мама б такий вчинок не похвалила, – з сумом відповіла я.

“Матері більше немає, і тільки я можу розпоряджатися своєю нерухомістю”, –  почула я у відповідь.

«Роби, що хочеш, – відповіла я.

– Я до тебе не через дарчу приїжджаю.

Та батько мені не повірив. Але мене це більше не хвилює.

Я мовчки пішла мити посуд, прибирати. навести лад в шафах, а ще посадити квіти на маминій клумбі. А потім поїхала додому.

Мене гнітило почуття несправедливості. За мій будинок, за маму, яка все життя прожила пліч-о-пліч з цим чоловіком і залишила тут своє здоров’я.

Мамо-матусю! Це було того неварте, не варте.

Мені справді шкода, що господарем житла стане людина, яка не має до нього жодного відношення. І все тому, що батько такий, який він є. А я заслужила на цей будинок! Як компенсацію за роки, прожиті в нелюбові.

Я щиро хотіла бути доброю дочкою. Але батьку це не треба. Якщо він хоче бути сам – нехай буде. А ви би як вчинили, дорогі читачі?

Джерело