В неділю, ні світ, ні зоря, до мене прийшла моя сваха. Я в гості її не запрошувала, тому була відверто здивована таким її раннім візитом.

– Робіть, свахо, каву, – каже мені. – Ви ж точно з Італії багато кави привезли? – сміється.

Я заварила каву, сіли ми за стіл, і сваха просить, щоб я їм позичила тисячу євро, треба терміново, а вона точно знає, що гроші у мене є.

– Ми ж з Вами практично родичі, а хто допоможе, як не рідня? – стала лагідно говорити вона.

Я і справді привезла з собою кілька тисяч євро, не дарма я в Італії гарую, та віддавати їх комусь, навіть рідні, у мене немає ніякого бажання.

Сама я звикла сподіватися лише на себе, і ніколи ні в кого не зичила гроші. Намагалася жити так, щоб вистачало того, що є. Тому ніколи не шикувала, а жила як всі, за своїми можливостями. Ми з чоловіком одружилися молодими: мені було 20 років, а йому 22. Звичайно, що у нас не було нічого, і ми разом все починали з нуля. В свою власну квартиру ми переїхали аж через 15 років, а перед тим чоловік кілька років гарував на заробітках, вдома місяцями його не було.

Зате коли ми нарешті вселилися в свою квартиру, я заборонила йому кудись їхати, бо хотіла мати вдома чоловіка, а не пачку грошей, яку він пришле. Все це я розповідаю для того, щоб пояснити, що я ніколи не шикувала. Поки ми збирали на свою квартиру, я роками в одних чоботах і одній куртці ходила.

Жили скромно, але в борги не залізали, бо зичиш чуже, а віддаєш своє. У мене така життєва філософія була завжди. І зараз я теж не змінила своєї думки. Проте, змінилися обставини. Мого чоловіка, на жаль, вже кілька років немає. Рік я вдома була, а потім зібралася і поїхала на заробітки в Італію.

На господарці залишилася наша доросла донька. Оксані вже 30 років, а у неї особисте життя ніяк не складалося, дочка постійно була зайнята то навчанням, то роботою. І ось, нарешті, аж в 35 років дочка повідомила, що заміж виходить. Приїхала я додому знайомитися з майбутніми сватами і з зятем.

Хлопець мені сподобався, добрий такий, щирий, і видно, що дочку мою любить. А от його батьки мене неприємно здивували, вони з тих людей, у яких завжди все найкраще. Вони дуже високої думки про себе, вважають себе мало не королівською родиною. Напустили на мене диму, я майже у це повірила, ще переживала, як мені з такими багачами тягатися.

Але коли сваха прийшла до мене кілька разів зичити гроші, я зрозуміла, що все, що вони з себе показують – це мильна бульбашка. Вони в боргах, в кредитах, зате у них все найкраще. Гроші зичити я не люблю, тому свасі відмовила. Так прямо і сказала, що не маю наміру це робити. А коли у неї був день народження, я просто подарувала їй від себе 100 євро. На мою думку, так буде найправильніше.

Сваха, бачу, на мене ображається, бо вона сподівалася, що тепер ми мої гроші будемо витрачати разом, адже ми – одна родина, а вона для сина старається, а значить, і для моєї доньки також. Ображатися чи не ображатися – це її особиста справа. Грошей давати я не збираюся, навіть в борг. Такі у мене принципи.

А донька на мене образилася, сказала, що я могла би і допомогти, все ж не чужі люди. Оксана ще й мене картати стала, що гроші мене змінили, і не в кращу сторону. Та я вважаю, що нічого поганого я не зробила, прямо озвучила свою життєву позицію, адже знаю багато прикладів, коли рідні люди перестали спілкуватися через гроші. А воно мені треба?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

Джерело