Того дня, коли я йшла центральним парком нашого міста, мою увагу привернула жінка похилого віку, яка торгує квітами.

Вона була настільки схожа на мою бабусю, що на мить мені здалося, що це вона насправді.

Не вірячи своїм очам, я підійшла ближче, але зрозуміла, що помилилась.

Проте подібність була разючою.

Повернувшись додому, я розповіла про це своїй бабусі.

Слухаючи мене, вона раптом стала блідою, і очі її сповнилися сльозами.

— Мила, ти мусиш відвезти мене до неї, негайно, — благала вона, схопивши мене за руку.

Незважаючи на моє здивування від ситуації, я погодилася.

Через півгодини ми були на місці.

Побачивши стареньку, бабуся кинулася до неї, і вони міцно обнялися, обидві плакали.

– Сестро! Як я могла втратити тебе! — схлипувала бабуся.

Я стояла поруч, не розуміючи того, що відбувається, поки вони не заспокоїлися і не розповіли мені про свою історію.

– Ми з сестрою, – почала бабуся, – були розлучені у дитинстві.

Наша сім’я потрапила у скрутні часи, і нас відправили до притулку.

Через деякий час мене вдочерили, а її доля залишалася мені невідомою.

Я все життя мріяла її знайти, але не знала, де шукати…

Сестра бабусі, та сама бабуся з квітами, взяла її за руку.

– Я теж шукала тебе, сестро. Але всі шляхи здавалися безвихідними.

Почувши їхню розповідь, я зрозуміла, що доля іноді пише історії, незбагненні для нашого розуму.

Наші серця переповнювалися радістю та гіркотою одночасно.

Це був день возз’єднання та зцілення старих ран.

Ми провели весь вечір разом, переказуючи один одному втрачені роки і таємно дякували долі за такий чудовий збіг обставин.

КІНЕЦЬ.