Після того як не стало чоловіка, родичі, сусіди і навіть єдина дочка вважають, що і моє життя вже нічого не варте. “Ти куди така нарядна зібралася? Я надіюсь в торговий центр?

Тобі варто відкласти такий одяг, а носити лише чорний. Не годиться, що люди скажуть!”. А після і дочка “на каву” забігла. “Мам, ти відразу на мене татову фірму переписуй”, – Агов, люди, я ще тут, і не збираюся “руки складати”

Я тільки-тільки провела чоловіка в останню путь, як до мене почали чіплятися всі родичі і навіть рідна дочка. На їх думку, мені, в шістдесят років, вже не варто жити “на повну”. Але я так не вважаю.

Мій чоловік Михайло був на вісім років від мене старший. Ми прожили з ним гарне життя, в якому виховали єдину доньку.

В чоловіка був свій бізнес. Ми побудували гарний будинок, в кожного з нас була своя автівка, а коли і дочка підросла, то чоловік побудував і Оленці своє житло в нашому містечку.

Ми багато подорожували Європою і взагалі, все в нас було гарно. Дочка вже заміжня, виховує синочка.

Тільки радій. Але сталося те, що сталося. Після обстежень ми з Михайлом зрозуміли, що все серйозно.

Я часто провідувала його в клініці. Там було багато і молодих людей. Поки ти цього не бачиш на власні очі, то не задумуєшся про погане.

– Пообіцяй мені, що не будеш сумувати. Життя надто коротке, щоб витрачати його так безглуздо. Живи і насолоджуйся красою світу. Грошей в тебе достатньо.

Я тоді пропускала його кожне слово через себе. Це була правда.

Тому коли Михайла не стало, всі рідні почали робити мені зауваження.

Десь через місяць після прощання з чоловіком я в торговому центрі зустріла двоюрідну сестру.

– Ти чого не в чорному? Так не гарно. Що люди скажуть? І взагалі, по таких закладах не варто тобі ходити.

Я здивувалася і просто сказала Галі, що вже надто доросла, щоб слухати повчання родичів.

А через декілька днів виходжу з під’їзду і зустрічаю сусідку.

– Ти мабуть до чоловіка зібралася? Хоча, ні, бо ти в такому яскравому наряді. Краще сходи на базар і купи собі щось чорне. А вже потім до чоловіка, бо так не пасує.

– Я не збираюся закутуватись в чорні простирадла. Я живу одне життя! Для кого цей цирк? А чоловіка я провідую раз на тиждень, після служби в неділю. Думаю, цього достатньо. А дома кожного дня за свого Михайла промовляю молитву. Я не живу тим, що скажуть люди, бо це була воля самого Михайла.

Сусідка не могла повірити, що я при здоровому глузді.

А після і дочка до мене навідалася.

– Мамо, мій Валентин хоче розвивати свій бізнес, аде для цього потрібні гроші. Чи могла б ти нам віддати свої з татом накопичення? Для чого тобі в такому віці гроші? І взагалі, пора фірму тата на мене переоформити. Я ж єдина спадкоємиця.

– Агов, на цьому світі є ще і я! В мене багато планів і взагалі, мені ніколи, бо збираюся на відпочинок в Карпати.

Дочка, як і всі родичі думали, раз не стало чоловіка, то я також маю сісти на дивані і читати книжку. Але цього не буде. Я виконаю волю свого Михайла і таки до останнього буду насолоджуватися життям…

Ну хіба я не права? Чи і справді в 60 життя закінчується?

Джерело