Мені 34 роки і я мати-одиначка. Батьки пенсіонери, допомогти матеріально нема кому, але морально вони моя єдина підтримка.

Спочатку, коли дізналися, що я буду виховувати дитину без чоловіка, був страшний скандал, але я все пережила і тепер анітрохи про це не шкодую. Сина дуже люблю, він моя єдина радість у житті.

Мама з татом теж уже не уявляють без онука свого життя, про те, що вони були проти його появи, навіть не згадують. Хлопець, з яким я зустрічалася, був розлучений.

В нього було від першого шлюбу є двоє дітей, і коли дізнався, що я чекаю дитину, почав наполягати на тому, щоб не залишати дитину. Але мені вже стільки років, що я вирішила, що це єдиний шанс мати дитину, навіть якщо він піде, і зрештою залишилася одна з дитиною.

За цей час (сину вже два роки) він жодного разу не поцікавився нами, жодної допомоги від нього немає. Якось, коли було дуже важко, зателефонувала і попросила надіслати хоч якісь гроші на дитяче харчування.

Відповідь була така: «Хто з нас хотів цю дитину? Потрібно було раніше думати, чим ти його годуватимеш». Після таких слів я навіть рада, що він нас покинув, адже він також поводився б і в сім’ї.

Подруга вже давно заміжня, є двоє дітей, але чоловік вважає за краще піти з друзями у вихідний посидіти, ніж погуляти з дітьми. Друга подруга розлучилася, залишилася з дитиною одна, думаю, що в мене було б те саме.

Планую вийти на роботу, за сином дивитимуться батьки, треба заробляти, а то ми всі сидимо на маленькі пенсії батьків, та мої гроші на дитину, які здебільшого на неї і йдуть, й навіть не вистачає.

Ось тільки боюся, чи впораються мої батьки з ним. Батькам нічого не кажу про це, щоб не образити, а сама думаю, що може краще оформити до дитячого садка, якщо візьмуть такого маленького.

КІНЕЦЬ.